Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Тіні забутих предків, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні забутих предків" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 17
Перейти на сторінку:
з жа­хом по­ба­чив, як, витк­нув­шись з-за га­лу­зок, зат­ряс­ли го­ло­ва­ми бо­ро­даті ца­пи.

Він хтів тіка­ти - й не міг. Сидів при­ку­тий на місці і німо кри­чав од хо­лод­но­го жа­ху, а ко­ли врешті ви­до­був го­лос, щез­ник зви­нув­ся і про­пав рап­том у скелі, а ца­пи обер­ну­лись в коріння де­рев, по­ва­ле­них вітром.


Іван гнав те­пер вниз, без тя­ми, на­осліп, рвав зрад­ливі обі­йми ожин, ла­мав сухі гілляч­ки, ко­тив­ся по слизьких мхах і з жа­хом чув, що за ним щось же­неться. На­решті впав. Скільки ле­жав, не пам'ятає.


Прийшовши до се­бе і вздрівши знай­омі місця, він зас­по­коївся тро­хи. Зди­во­ва­ний, нас­лу­хав який­сь час. Пісня, зда­ва­лось, бриніла вже в ньому. Він вий­няв денцівку. Зра­зу йо­му не йшло, ме­лодія не да­ва­лась. По­чи­нав гра­ти спо­чат­ку, нап­ру­жу­вав пам'ять, ло­вив якісь згу­ки, і ко­ли врешті знай­шов, що віддав­на шу­кав, що не да­ва­ло йо­му спо­кою, і лісом поп­ли­ла чуд­на, не відо­ма ще пісня, радість всту­пи­ла у йо­го сер­це, зал­ля­ла сон­цем го­ри, ліс і тра­ву, зак­ле­котіла в по­то­ках, підня­ла но­ги в Іва­на, і він, пож­бур­нув­ши ден­цівку в тра­ву та взяв­шись у бо­ки зак­ру­жив­ся в танці. Пе­ре­би­рав но­га­ми, ста­вав лег­ко на пальці бив бо­си­ми п'ята­ми в зем­лю, щібав го­лубці, кру­тив­ся і присідав. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…»- щось співа­ло у ньому. На со­нячній плямі по­лян­ки, що зак­ра­лась в пох­му­ре царст­во сме­рек, ска­кав бі­ле­нький хлоп­чик, не­мов ме­те­лик пур­хав зі стеб­ла на стеб­ли­ну, а обидві ко­ро­ви - жовтаня і го­лу­ба­ня, про­су­нув­ши го­ло­ви ме­жи га­луз­ки, привітно ди­ви­лись на нього, жу­ючи жуй­ку, та зрідка дзво­ни­ли йо­му до тан­цю.


Так знай­шов він у лісі те, чо­го шу­кав.


Вдома, в ро­дині, Іван час­то був свідком нес­по­кою і го­ря. За йо­го пам'яті вже двічі ко­ло їх ха­ти трембіта­ла трембіта оповіща­ючи го­рам і до­лам про смерть: раз, ко­ли бра­та Оле­к­су роз­ду­ши­ло де­ре­во в лісі, а вдру­ге, ко­ли браччік Ва­силь, фай­ний ве­се­лий легінь, за­ги­нув у бійці з во­ро­жим ро­дом, посіче­ний топірця­ми. Се бу­ла ста­ра во­рож­не­ча між їхнім ро­дом і ро­дом Гу­те­нюків. Хоч всі в ро­дині кипіли злі­с­тю й зав­зят­тям на той ди­явольський рід, але ніхто не міг док­лад­но роз­ка­за­ти Іва­нові, звідки пішла во­рож­не­ча. Він теж горів ба­жан­ням помс­ти­тись і ха­павсь за та­то­ву барт­ку, важ­ку ще для нього, го­то­вий ки­ну­тись в бій.


То бай­ка, що Іван був дев'ятнад­ця­тий в батька, а Ан­нич­ка двад­ця­та, їхня ро­ди­на бу­ла не­ве­ли­ка: ста­рині двоє та п'я­те­ро дітей.


Решта п'ятнад­цять спо­чи­ло на цвин­тарі біля цер­ковці.


Всі во­ни бу­ли бо­гомільні, лю­би­ли хо­ди­ти до церк­ви, і особ­ли­во на храм. Там мож­на по­ба­чи­тись бу­ло з да­ле­ким ро­дом, що осівся по око­лишніх се­лах, та й трап­ля­лась на­го­да од­дя­чить Гу­те­ню­кам за смерть Ва­си­ле­ву та за ту кров, що не раз чю­ри­ла з Палійчуків.


Витягалось най­кра­ще лудіння (оде­жа), нові кра­ше­ниці, пи­сані кеп­тарі, че­ре­си і табівки, ба­га­то на­би­вані цвя­хом, дро­тяні за­пас­ки, чер­лені хуст­ки шов­кові і навіть пиш­на та білосніжна гуг­ля, яку ма­ти обе­реж­но нес­ла на ціпку че­рез пле­че. Іван теж дістав но­ву кре­са­ню і дов­гу дзьобню, що би­ла йо­го по но­гах. Сідлались коні, і су­точ­ка­ми зе­ле­ним вер­хом ішов пиш­ний похід та за­ко­си­чу­вав плай гей­би чер­во­ним ма­ком. По го­рах, до­ла­ми й вер­ха­ми, тяг­ли­ся свя­точ­но приб­рані лю­ди. Зелена ота­ва ца­ри­нок розцвіта­ла­ся ра­п­том, вздовж Че­ре­мо­шу плив різно­барв­ний потік, а десь ви­со­ко, на чор­но­му за­пи­налі сме­ре­ко­вих лісів, жа­ром горів під ранішнім сон­цем чер­во­ний да­шок гу­цульсько­го па­ра­со­ля.


Незабаром Іван по­ба­чив стрічу во­ро­жих родів.


Вони вже вер­та­ли з хра­му, та­то був тро­хи на­пи­тиц. Рап­том на ву­зенькій до­розі, між ске­лею і Че­ре­мо­шем, зро­бив­ся тиск. Во­зи, кінні і піші, чо­ловіки й жінки - спи­ни­лись і зби­лись в ку­пу. В лю­то­му гвалті, що звіявсь од­ра­зу, як ви­хор, невідо­мо од чо­го, заб­ли­ща­ли залізні барт­ки та зас­ка­ка­ли пе­ред са­мим об­лич­чям. Як кремінь і кри­ця, стя­лись ро­ди - Гу­те­ню­ки з Палійчу­ка­ми, і пер­ше ніж Іван встиг ро­зібра­ти, про що їм йдеться, та­то роз­мах­нув барт­ку і вда­рив пла­зом ко­мусь по чолі, з яко­го бриз­ну­ла кров, зал­ля­ла ли­це, со­роч­ку та пиш­ний кеп­тар. Йой­кну­ла че­лядь, ки­ну­лась од­тя­га­ти, а вже лю­ди­на з ли­цем чер­во­ним, як йо­го гачі, тя­ла барт­кою во­ро­га в го­ло­ву, і по­хит­нув­ся Іванів та­то, як підтя­та сме­ре­ка. Іван ки­нув­ся в бійку. Не пам'ятав, що ро­бить. Щось підня­ло йо­го. Але до­рослі по­то­ло­чи­ли йо­му но­ги, і він не міг про­тис­ну­тись ту­ди, де би­лись. Все ще га­ря­чий, роз'юше­ний злістю, він нас­ко­чив з роз­го­ну на ма­ле­нь­ке дівча, що тряс­лось з жа­ху біля са­мо­го во­за. Ага! Се, пев­но, Гу­те­ню­ко­ва дівка! І, не ду­мав­ши дов­го, уда­рив її в ли­це. Во­на скри­ви­лась, при­ту­ли­ла ру­ка­ми до гру­дей со­роч­ку і по­ча­ла тіка­ти. Іван зло­вив її ко­ло ріки, шарп­нув за па­зу­ху і роз­дер. Звідти впа­ли на зем­лю нові кісни­ки, а дівчин­ка з кри­ком ки­ну­лась їх за­хи­ща­ти. Але він ви­дер і ки­нув у во­ду.


Тоді дівчин­ка, зігну­та вся, по­ди­ви­лась на нього спідло­ба якимсь гли­бо­ким зо­ром чор­них ма­то­вих очей і спокійно ска­за­ла:


- Нічьо… В ме­не є другі… май ліпші.


Вона на­че йо­го потіша­ла.


Здивований лагідним то­ном, хло­пець мов­чав.


- Мені не­ня ку­пи­ла но­ву за­пас­ку… і пос­то­ли… і ме­ре­жані кап­чурі… і…


Він все ще не знав, що ска­за­ти.


- Я си обую фай­но та й бу­ду дівка… Тоді йо­му заздрісно ста­ло.


- А я вже вмію гра­ти в денцівку.


- Наш Федір зро­бив си та­ку фай­ну фло­яру… та й як зай­грає…


Іван на­дув­ся.


- Я вже щез­ни­ка ба­чив.


Вона ней­мовірно по­ди­ви­лась на нього.


- А на­що ж ти б'єш си?


- А ти на­шо ко­ло во­за сто­яла? Во­на по­ду­ма­ла тро­хи, не зна­ючи, що од­повісти, і по­ча­ла шу­кать щось за па­зу­хою.


Витягла врешті дов­гий цу­ке­рок.


- Ади!


Половину вку­си­ла, а дру­гу по­важ­ним, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ла йо­му.


- На!


Він за­ва­гав­ся, але узяв.


Тепер во­ни вже сиділи ря­доч­ком, за­був­ши про ве­реск бійки й сер­ди­тий шум річки, а во­на оповіда­ла йо­му, що зветься Марічка, що па­се вже дроб'єта (вівці), що якась Мар­ци­но­ва - сліпа на од­но око - пок­ра­ла у них му­ку… і та­ке інше, обом ціка­ве, близьке і зро­зуміле, а пог­ляд її чор­них ма­то­вих очей м'яко по­ри­нав у Іва­но­ве сер­це…


І втретє зат­рембіта­ла трембіта про смерть в са­мотній ха­ті на ви­сокій ки­чері: дру­го­го дня по бійці по­мер ста­рий Па­лійчук.


Тяжкі ча­си нас­та­ли в ро­дині Іва­на по смерті газ­ди. За­гні­зди­лось без­лад­дя, спли­ва­ли га­раз­ди, про­да­ва­лись ца­рин­ки од­на по одній, і мар­жи­на десь та­ну­ла так, як по го­рах вес­ною сніги.


Але в Іва­новій пам'яті та­то­ва смерть не так дов­го жи­ла, як знай­омість з дівчам, що, скривд­же­не ним без­не­вин­но, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ло йо­му по­ло­ви­ну цу­кер­ка. В йо­го давній і

1 2 3 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні забутих предків, Коцюбинський"