Читати книгу - "Три брати: Вечеря, Півночник, Зоря, Народні"

І зачав їм Зоря хвалитися, що він був там у місті і несе воду. І каже він:

– Я дуже стомився, я би-м мало поспав.

А вони ся порадили, ті два брати: Вечеря казав, жеби кинути його до моря, а Півночник казав, жеби занести його геть та кинути до єдного колодязя. І кинули його до дуже глибокого колодязя.

Прийшли додому, принесли воду, і отець помився, став веселим і не плакав більше. І молодий став. Лиш сумувався за сином, за третім, котрий тото добув.

А сей у колодязі кричав. Прийшов єден пастух старий, котрий із свинями був. Кличе Зоря до нього з глибини:

– Поможи мені, чоловіче, і я тобі колись поможу!

Пастух не знав, як йому помогти, айбо зачав точити жердину, подав йому там у глибину і висвободив його, витяг його відти.

Тоді заслав його у ліс, удрав єден руб із дуба і написав йому на тім рубі, щоб його шукав у тім і тім місті. А він жебраком до свого отця прийшов і найнявся візником. А тим часом Вечеря уладжувався у місто – у те, котре висвободжене з пут прокляття. Бо із того міста пішли письма від тої дівки – то була принцеса єдна, – що хоче того видіти, котрий те місто висвободив з нещастя.

Вечеря пішов. Прийшов там; зачала вона його довідувати, як він там прийшов і як він там був. То він не знав, що казати, нич, бо він не був там! І вернувся додому.

Каже Півночник отцю:

– Отче, не Вечеря то дістав, а я дістав тото: іду я тепер.

Пустився у путь той, так само походив, як Вечеря. Прийшов додому і нич не приніс.

Дуже сумний отець. Покликав їх обох, узяв шаблю і каже:

– Діти мої! Чисту мені правду кажіть: де-сте діли Зорю? Бо я істинно знаю, що то Зоря дістав, а ви його стратили.

І вони не потаїлись, сказали отцю, як ся стало, а отець дуже зачав плакати. І розказав візникові, жеби запрягав коні. Запряг візник коні до брички, і пустилися у путь. Їдуть, айбо цар дуже плаче. А візник ся обертає та довідується:

– Що ти, царю, плачеш?

Каже йому цар:

– Сину, не поможеш ти мені на сім.

– А може, – каже, – поможу? Кажіть лиш мені!

Розповів йому отець, що було, і каже йому, що тепер хоче розписати за мудрими людьми і хоче обрати єдного мудрого чоловіка, котрий би там пішов, бо того не є, що тото дістав.

Каже візник:

– Пресвітлий царю, перший раз я буду йти. Вертаймо додому, я всідлаю коня, та дасте мені на путь грошей, то піду я там.

Каже цар:

– Сине, не підеш там, бо ти не знаєш, що так ся стало і як там було.

Каже візник:

– Я йду із Божим провидінням; ачей тото я дістану!

Пустився в дорогу, усідлав собі коня, дав йому цар доста грошей, і пішов. Прийшов на перші ворота, каже:

– Дай Боже гаразд!

Дає руку тому, котрому приніс води. Каже йому той:

– Де йдеш?

– Іду за тою принцесою, котру-м висвободив з нещастя.

– Та як ти її висвободив? – каже.

– А ти не знаєш як? Коли-м тобі приніс води, який ти був тоді старий, а тепер-єсь молодий, як я!

– Но, істинно, – каже, – правду маєш: ти тут був!

Прийшов до другого, і з тим так ся стало. Прийшов до третього, і з тим так. Як його пустили крізь ворота, а од воріт шовковим сукном ушитко місто затягнене, застелене! І над ворітьми таблиця написана, що той, котрий те місто висвободив, сміло має вступити. Тоті браття його, коли йшли, то йшли краєм, не йшли на тото сукно шовкове; а він коли рушив на коні тим сукном шовковим, то з-під ніг лиш клапті із того сукна одривалися.

Прийшов у двір, став перед дверима палати, а принцеса вибігла та й каже:

– Чого-сь прийшов, чоловіче?

– Прийшов-єм, – каже, – за тобою, бо був я в тебе тоді, того і того дня.

– Чи не брешеш ти? – каже. – Я тебе дам заперти!

– Мене даси заперти за те, що зробив-єм і собі, і тобі радість, та й цілому світу? Запри мене з собою в’єдно!

– Кажи мені, як ся кличеш? – каже принцеса.

– Там маєш напис: коли у тебе був-єм, тоді своє ім’я написав на карточці.

І тоді вона повірила. Зайшли в’єдно до палати і зачали ся гостити, весілля робити. Написали до отця, щоби чекав їх на гостину. Він своє ім’я підписав, що він не вмер і як ся тоді з ним стало. І послав скоро за тим пастухом, що його висвободив з колодязя. Поставив пастуха на перше місце коло себе, за міністра, а сам, щасливий, зостався царем у тім місті. От і все.

Щасливо вони жили, доки їм ся не порвали жили. А я там був, пив, їв. А був великий міх із паленкою угорі стіни. Там дуже грали-сьмо, танцювали-сьмо, а я зашпотився та вилляв міх із паленкою. Та вчинилася дуже велика повінь, та відти он сюди мене принесло. Тут-єм сів, а ви тут прийшли, то сесю казку я вам повів.