Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Гроза, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

254
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гроза" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 84
Перейти на сторінку:

Кажу: "Є в мене сестра — красуня..."

— Бачив він тебе, сестро, цієї неділі... У церкві...— продовжував атаку Лук'ян.— Сподобалась ти йому... Дуже сподобалась... Сам про це мені сказав. Такий туз, а бач, тебе помітив... Красу твою... А хто старався? Я старався... Мій клопіт... За тебе дбаю, Софочко... За твоє щастя піклуюся...

Хоч і довго вмовляли брати, але їхні слова не доходили зараз до її свідомості. Софія не чула, що їй говорилося, бо в голові одна лише думка — про Якова, про його неждану зраду; думка невідступна, пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством, витіснивши все інше, стороннє, непотрібне їй.

"Що ж робити? Як мені жити без нього... любимого... Пропала я... Пропала тепер навіки!.."

— А ще чув я, Софочко... На храм приїздить Яків гостювати до рідних батьків... разом з своєю жінкою.

...І коли інших слів не чула й не хотіла чути Софія, то ця звістка стьобнула її гірше батога.

Різко підвелась. В очах спалахнула відчайдушна рішучість.

— Сама спитаюся в попа... Перевірю!..

Бачили люди, як поспішала Софія слобідськими вулицями, як зникла в попівському дворі, як трохи згодом вийшла вона за ворота, зупинилась на хвилинку, тримаючись рукою за високий паркан, а тоді, наче п'яна, хитаючись, пішла додому, нічого не помічаючи перед собою.

А через кілька днів Софія у багатому вінчальному вбранні стояла в церкві поряд з багачем Ізаровим. У його старечих руках помітно тремтіла свічка. Ледь погойдувалась зовсім лиса голова з гострим яструбиним носом. Зате очі видавалися ще моложавими, виблискували іскорками від святкових люстр і рясних вогнів, що їх засвічували лише у найбільші храмові свята.

Софія бліда. Широко відкриті й благальні очі її ні на мить не відривалися від ікони божої матері, немовби в ній єдиній шукала вона зараз для себе порятунку з великої біди.

Стояла під вінцем, а невчасні, непереборні й настирливі думки летіли до зрадливого, але все ще любимого Якова.

Наче крута й висока гора роз'єднала їх тепер назавжди, і, може, тому вривався в душу біль і щось нестримне, жалюче й важке підкочувалось до горла, туманило голову.

Наче вві сні слухала вона хор і слова молитовні, вінчальні... Наче вві сні простягнула бліду руку, і холодний перстень, граючи золотими іскрами від церковних вогнів, з'єднав її, молоду, красиву й нещасливу, з нелюбим чоловіком.

Не пам'ятає, як вийшла з церкви. Здавалось, усі свої радощі й надії лишила вона в храмі і зараз має вирушати з огидним мужем у якийсь новий, незнаний і холодний світ.

"Що я наробила? Ой, що ж я наробила?.." їй хотілось зірватися з місця і бігти в широкий степ або до лісу, в гущавину, і там на самоті ридати від образи, нестерпних мук...

Дзвонять у всі дзвони, як на зелені свята чи Великдень. Гурт слобідських хлопців перетинає шлях молодим. В одного з них у руках вишиваний рушник, а на ньому хліб і сіль. А в другого відро з криничною, прозорою, як роса, водою.

Вклоняються хлопці, вітають молодих, передають хліб-сіль Ізарову, а той, поцілувавши хлібину, вручає її старшому боярину, а парубкам за поздоровлення не пошкодував золотого.

Криничну воду виплеснули з відра, як то робилося в таких випадках здавна, і відразу ж дружки, світилки та свахи заспівали:

"Де ж ти, синку, був, був?

Що ж ти, синку, чув, чув?"

"Був я у церковці,

Держав вінець на головці,

Ще й срібну обручку,—

Софію за ручку..."

Ніколи ще не бачили в слободі такого бучного весілля. А тройка, що її невідомо де купив Ізаров, викликала захоплення і неприховану заздрість багатьох слободян.

1 якими жалюгідними, миршавими в порівнянні з чистопородними рисаками здавалися Лук'янові коні, на яких пробував він доганяти багатого зятя. Жодна молода в слободі не мала стільки коштовних убрань і таких коштовних подарунків, якими наділив Ізаров Софію, нічого для неї не шкодуючи. Цими подарунками і щедрістю він намагався заглушити в ній почуття шлюбної нерівності, привернути її до себе; багатством та розкошами купити якщо не любов, то хоча б ласку і подружню вірність.

Пили, гуляли гості, а Софія з жахом думала про ту найстрашнішу для неї хвилину, коли їй доведеться зайти до спальні й лишитися тільки з чоловіком.

І .ця хвилина надійшла.

Хмільні, розчервонілі від питва свахи, дружки та світилки оточили молоду, покрили її червоною хусткою, заспівали:

"А я тебе, сестрице, покриваю,

Щастям, здоров'ям наділяю.

Щоб ти була багата, як земля,

Щоб ти була здорова, як вода,

Щоб ти була весела, як весна,

Щоб ти мала чоловіка — до самого віка".

Пов'язують дружки Софію терновою хусткою, а поверх чіпляють червону стрічку, одягають вінок.

Стоїть Софія біла мов крейда. Ні посмішки, ані слова привітного. Перед очима в неї спальня, де вже чекає на неї старий Ізаров. їй страшно переступити через поріг. їй хочеться закричати: "Люди! Рятуйте мене... Рятуйте! Нещасна я!" Але уста зціплені, мовчазні.

Софія переступає поріг і зупиняється.

Назустріч іде чоловік.

— Красуне моя! Жадана моя! — чує Софія старечий, хрипкий, неприємний для неї голос, що примушує її мимоволі здригнутися. Він помічає це і намагається заспокоїти молоду дружину: — Ти боїшся мене? Мила моя! Коли б ти знала, як я... люблю тебе.

Чоловік промовляє ніжні слова, але вони обдають її холодом. Вона бачить, як його очі загораються хтивим бажанням, а слабі безживні руки помітніше тремтять, аніж у церкві, під вінцем. Ось він здіймає з неї вінок, стрічку, розв'язує тернову хустину. Ненароком його холодна рука торкається Софіїної щоки...

"Втікатиму!" Огида пронизує її всю, мов блискавка. Софія зривається з місця і з страшним, нестямним криком "рятуйте" вибігає із спальні. Та дорогу їй заступають рідні брати, хапають її за руки.

— Пустіть! Пустіть!..

— Отямся, сестро! Куди втікаєш? Чого втікаєш? — Лук'яно-ві очі дивляться на неї погрозливо й суворо.— Знеславити хочеш і себе, і нас?

— Сестронько, Софочко, зглянься... Ти ж у церкві з ним вінчана... Тепер ти його жона перед богом і людьми... Вгамуйся!

— Пустіть... мої руки.

— А ти, Софочко, не втечеш?

— Не гніви мене, Софіє... Іди до свого чоловіка.

— Він твій тепер, Софочко, єдиний, законний...

— Добре... Піду...— промовляє сестра якимсь відчуженим голосом.— Піду!..— І, хитаючись в безтямній самопожертві, повертає назад. І знову погляд її зупиняється на чоловікові. Він не говорить тепер їй ласкавих слів. Ображений і гордий стоїть біля вікна. Тонкі губи зціплені, очі, мов стріли, вп'ялись у неї, паралізували її волю, владно наказуючи залишитися в спальні.

І Софія відчула цю ненависну, але непереборну силу й підкорилася їй.

Притишена й покірна підійшла до ліжка, впала на нього в білому вінчальному платті, як підбита чайка, невтішно заридала...

По м'якому килиму до високих дверей підійшов Ізаров, причинив їх і замкнув на ключ.

Після весілля він почав будувати кам'яний дім і через кілька місяців оселився в ньому разом з молодою дружиною. Кімнати він прикрасив рідкісними килимами, обставив розкішними меблями.

Часом у гості до Софії заходив брат Трохим. Жадібними очима оглядаючи багате оздоблення кімнат, потирав од задоволення руки і, як духовний наставник, повчав молодшу сестру:

— Будь ласкава з ним. Люби його. Богу молись за нього. Таке щастя привалило... Недарма тебе мати в лісі народила. По ягоди пішла до лісу і під дубом... Розкоші які — аж в очах миготить!

Рік прожила з чоловіком. Возив він її до Москви і Петрограда, показував усякі дива, яких повік не бачила б Софія. Одразу ж після подорожі Ізаров занедужав,— чи застудився десь у дорозі, чи вже невблаганна старість підкралася до нього непомітно, помщаючись за безпутну молодість, тільки хвороба не дозволяла йому підвестися з ліжка. Незважаючи на ліки, що їх приписували найкращі професори, запрошені з міста, Ізаров марнів, згасав з кожним днем, з кожною годиною і, відчуваючи близьку смерть, знайомив Софію з усіма господарчими справами. Софія виявила неабиякі здібності. Вона швидко навчилася виконувати значну частину його роботи: стежила за устаткуванням парового млина, відвідувала лісорозробки, бувала на сіножаті і на полі, скрізь устигаючи все зробити, і зробити добре. Дуже цінував Ізаров молоду дружину за її розум і незвичайну кмітливість.

Йому жагуче хотілося жити, але хвороба безжально підточувала старечий організм. Ізаров відчув: дні його лічені... Надходить неминучий кінець. Тремтячою рукою він підписав заповіт, передаючи молодій дружині всі свої багатства... Після смерті чоловіка Софія одягла жалобне вбрання і носить його вже шостий місяць.

І хіба міг сподіватися Яків Македон, що сьогодні він буде кататися з нею на ізаровській тройці?

Не чекаючи вечора, він подався з дому в ліс до мамврій-ського дуба, щоб не хвилювати своєю присутністю матір, бо вона останніми днями так жалібно дивилась на нього, наче мала з ним розлучитися навіки. їй, звичайно, хотілося, щоб син посидів якийсь вечір з нею, та вона боялася йому про це сказати, сама добре розуміючи — не всидить він зараз. Адже на нього чекають друзі, товариші. То вже нехай погуляє з ними Яків останні деньочки...

Кожного разу, як тільки виходив він з двору, мати, непомітно ставши біля паркана, дивилася йому вслід, милуючись кра-сенем сином, що з ним скоро вона розпрощається. І відчуття близької розлуки ятрило материнське серце, затьмарювало душу болем і пекучою журбою...

Мамврійський дуб здалеку вирізнявся серед інших дерев своєю височиною. Глибокі розколини кори вкривав сірий оленячий мох. Де-не-де по стовбуру виднілися паразитні гриби. Переживши не одне людське покоління, дуб уже почав усихати з вершини. Над ним кружляла галич. З поля налітав вітер, і пружні віти шуміли листям то поривчасто, то зовсім тихо-тихо.

Яків ліг на траву й одразу ж помітив на всохлій гілці молоде галченя. Дрібно б'ючи крильцями, воно з карканням розкривало дзьобик, а мати клала йому в рот якусь живність. Високо в небі пропливали хмари. Яків стежив за їхнім ледве помітним рухом, слухав шум старого дуба, і несподівано спало на думку: може, востаннє він лежить ось так у цьому лісі, де залишилася неодгуляна молодість. І, може, ніколи більше не побачить він милих його серцю рідних місць, не почує листяного шуму мо-гучого мамврійського дуба, не зустрінеться більше з Софією.

Знову постав перед очима образ багатої вдови, з якою він при випадкових зустрічах не наважувався заговорити першим, хоч думав про неї і любив її, як і раніше.

Та завжди нестримна лють спалахувала в ньому, коли хтось починав розмову про Ізарова.

1 2 3 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гроза, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гроза, Шиян Анатолій"