Читати книгу - "Син волі, Шевчук Василь"

Здавалося б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнє було не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли...

--— Виходь! — почулось.

Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі бути пильним...

Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.

Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?..

На вечір похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола ліхтаря...

Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими "вперед", "ліворуч!"

— Не скажете, куди йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі...

— Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя.

Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері, крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні від двох киян.

— Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів старого приятеля.— Іди собі, голубчику,— звелів недбало унтерові.---Прошу, прошу сідати! — узяв за лікоть "гостя" і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти.— Вибачте за мій невдалий недавній жарт...— приклав до серця руку.— Тут, серед цих жандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати!

— Тарас Шевченко...

— Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так би мовити, знайомі...

— Цікаво... Хто ж це?

— Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! — підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати свою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв?

— Так.

— Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте Віссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий був гімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність... Та хто не мріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Це правда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорська родина?

— Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ті гроші мені купили волю.

— Я уявляю, — зітхнув Попов,— які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувався б...

— Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, — сказав Тарас не без лукавства.— Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський, Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі.

— Чудово, що ви про те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях... Вас, мабуть, хтось підштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!..

— Тут ви вгадали, — зітхнув Тарас.

— Хто ж він такий? — напружився, мов гончий пес, пан слідчий.— Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прізвище?!

— Недоля.

— Так... — схопив перо, підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає?

— Імен, на жаль, багато…

— Назвіть усі.

— Пригнічення, несправедливість, обман, знущання, злидні, визискування, брехня, підступність, здирство, хабарництво... І батьком всього цього вважається межи людьми їх імператорська величність...

— Досить! — кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усміхнувся приязно. — Ви жартівник, мій дорогий Тарасе Григоровичу... От тільки місце вибрали не підходяще...

— Жартувала баба з колесом...

— Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарнується... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсім мудрі. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролізти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали і по якому ділу?

— Куди — збагнув, а от за що — не знаю.

— І не догадуєтеся, що вам загрожує?

— Якщо вини не знаєш, то як же можна визначити за неї кару?

— Мудро... Одна лише поправочка: ви добре знаєте свою вину. Не гірш од нас. А нам усе відомо!

— Тоді навіщо допит, уся оця комедія? — відкинувся Тарас на спинку крісла. І дурню ясно, що цей колишній вчитель ще тільки хоче взнати...

— Це ще не допит. Це тільки дружня бесіда, — сказав Попов крізь зуби, мов натякаючи, що ягідки попереду. — Я що, я голуб лагідний... А от коли потрапите у кабінет Леонтія Васильовича... Знайоме вам таке ім'я?

— Ні.

— Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?

— А граф Орлов?

— Орлов — шеф корпусу жандармів і наш, звичайно. Проте ви діло матимете із генералом Дубельтом. А це така людина, — скажу відверто, бо ви мені подобаєтеся,— що ліпше з нею не зустрічатися...

— Та я й не прагнув зустрічі, — знизав Тарас плечима.

— Хто зна, хто зна... Діяльність ваша у Малоросії, чи, як ви кажете, на Україні, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотіли нас побачити, погомоніти з нами і попросити у нас притулку на довгі роки!

— Бог свідок, я...

— Не треба таких високих свідків, — підніс правицю слідчий. — Оскільки ви і з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо підстав вважати "божі" свідчення за щиру правду.

— Ви хочете мені накинути ще й богохульство?

— Думаю, що буде досить цілком земного. Згодні?

— Негарно, добрий паночку, загонити мене на лід,— сказав Тарас.— Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собі зламати шию. Вам буде жаль...

— Їй-богу, гарно сказано! — всміхнувся слідчий.— Справді, я не хотів би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що поділяю погляди Віссаріона... Проте у Пушкіна схвильовано й правдиво мовлено:

И за учителей своих

Заздравный кубок подымает...

— Якби ми зараз сиділи з вами десь у трактирі чи на балу, я з радістю підніс би повний келех за вчителя свого Брюллова,— сказав Тарас.

— Тільки від вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зізнатись щиро, назвати нам людей, які спонукували вас до писання крамольних віршів. А ще — покаятись і попросити прощення у государя.

— Я ж вам сказав...

— Нічого ви не сказали,— спинив Попов.— Ви ж бачили, що я нічого не записав. Слова, слова... Потрібне діло, друже мій... Очолював слов'янське ваше братство пан Костомаров? Чи ви?

— Я не належав ні до якого братства і через те не можу нічого вам повідомити.

— Припустимо... — всміхнувся криво слідчий. — Я вам повірив би, коли б не пан Андрузький, який, — і, мабуть, небезпідставно, — твердить, що ви були душею братства святих Кирила і Мефодія, його натхненником і, так би мовити, вождем духовним...

— Видно, ви налякали його до смерті і він сказав те, що хотіли від нього чути.

--— Та ні, зізнався щиро і добровільно, за що і буде винагороджений.

— Іуду теж нагородили, та він чомусь повісився...

— Чи не вважаєте себе месією? — спитав з лукавим усміхом.

— Ні. Я поет, художник.

— Е-е, не кажіть!.. Із ваших віршів видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтієві Васильовичу. Цікаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацій. "Я знак безсмертя собі воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, із грязі в князі...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На, Вкраїні милій...

— Я був тоді смертельно хворий...

— Хіба здоровому спаде на думку писати такі рядки!

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

— У вас чудова пам'ять і вимова цілком пристойна. Ви часом не з України?

—.Ні. Просто часто мені доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз і назавжди повикидали з голів химери і примирилися із тим, що є, що буде...

— Того, що буде, ніхто не знає...

— Знаю. Імперія, як і тепер!

— Вам легко жити: вірите! А іншим, бач, відмовляєте в потребі віри, в праві на власну душу.

— Вірте і ви в царя, в імперію, і в душах ваших буде мир та любов!

— У рабських душах?!

Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох літ".

— Хоч це вам здасться дивним, — мовив нарешті глухо, — я розумію вашу палку неприязнь до кріпосництва... Коли б ви паном виросли і мали душ, скажімо, двісті, то заспівали б іншої... Моя вам дружня рада: не зачіпайте цієї теми, принаймні тут, де в кожного є кріпаки, що теж не дуже втішені своїм становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер він чортом дише на всіх підбурювачів. Так що шануйтесь...

— Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?

— Колючий ви, — всміхнувся слідчий. — Я з чистим серцем, а ви б'єте простягнену вам у біді достойну, дружню руку...

— А може, в ній безчестя?

— Безчестя в бунті, а не в розкаянні. Розкаяння і допомога слідству...

— Напевно, ви вважаєте, що я не маю честі, й тому пропонуєте мені таку бридоту?

— У кожного свої обов'язки перед Росією і государем...

— Ви ж не кріпак, самі такі обрали.

— Обставини бувають дужчі від нас самих... А потім, чом ви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вірить у досконалість такої влади і відданий не тільки тілом, але й душею?

— Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?

— Вірші. Найкращі свідки — вписані сюди поезії, — поклав на зошит руку. — Не кимось,— прошу відзначити, — а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, є змога і заперечити, довести, що все брехня та наговір, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш.