Читати книгу - "Сон сподіваної віри, Шевчук Валерій"

Ні, правду сказав у видженні Дмитру Тупталу: все може покинути, але книг — ні. Отож вони і є його єдиною кітвою, яка прив'язує до землі і не бажає відпускати в море вічності.

Пройшов хитким, старечим кроком до полиць, простяг напівусохлі пальці і пестив шкіряні корінці, називаючи кожну на ймення. І відчував холодними пучкам, що кожна на ці пестощі віддавала у зимні його персти ледь відчутною хвилькою тепла. І стало йому від того напрочуд печально на серці, аж сльози виступили на очі. Адже знав: коли покине його душа втомлене тіло, а цього недовго чекати, раз з'явився до нього мертвий побратим, ці книги перестануть бути такі спокійні й нерушні. Тоді рушать із цього покою у путь, шукаючи в світі іншого такого, з ким мали б створити єдину істоту, пов'язавшись через мисленну енергію. Але куди й до кого вони потраплять?

Знову відступив від полиць, щоб охопити їх пози-рем усі заразом. Світла в помешканні збільшилося, і він уздрів, що від книжок відходить ніжне сяйво, і пізнав дивну річ: коли очі його розлучаться із цими книжками, його душа пізнає вічний голод, а вони вже не спроможуться її наситити, відтак душа його ніколи не вип'є їхнього нектару. Може, й справді, у виші є безліч нектару небесного, але не такого. Отож душі його судитиметься плекати у спомині ті неохмарені дні, коли відчувався з книгами єдиною істотою; одного тільки не відав: чи зможе душа пам'ятати їх так, як пам'ятав мозок, бо коли не стане мозку, чи зможуть жити в пам'яті вони? Можливо, там, у небутті, Господь розгорне перед ним книгу Вічності і в ній вичитає на тих чи інших сторінках власні вчинки та слова і знайде за заслугою собі заплату, але мудрості, яка залишиться на цих сторінках, земних, не прочитає ніколи. І оце "ніколи" відгукнулось у ньому болючим стогоном.

Додибав до столу, важко, незгучкими ногами, впустивсь у крісло й заплющився. І раптом побачив перед собою оту Вічну книгу, сторінки якої можна гортати лише думкою, і відчув нараз, як тіло пронизав трем — із осяйного, непрозорого простору, із дивної суміші сонця і туману вирвалася раптом золота чи покрита вогняною сорочкою стріла і з розгону врізалась у його серце, тонка й бистра, і серце защеміло й заплакало.

— Боже мій, Отче мій! — шепотіли його напівстерті вуста. — Знаю, що ти безодня невичерпної ласки; знаю, що ти джерело віри і віщий вінець благості, владика моря й землі, управитель кругів небесних сузір'їв! Знаю, що я черв нерозумний; знаю, що я ніщо, що, служачи тобі, не раз від тебе відступався, бо не раз відступався від сумління свого! Прошу тебе Боже, послухай моління й каяття мого! Запиши моє марне ймення в книгу Життя святою кров'ю Христа, в якому моє спасіння, бо я вже дотоптав свою земну стежку! Коли ж цього не звелиш учинити, а схочеш мене покарати, карай як того заслужив. Одного прошу, не карай цих книжок, частки духу мого, і, коли не дав мені повернутися на Батьківщину, хай повернуться туди вони — ось вимріяний мною їхній путь! А ви, книги мої й писання мої, прощавайте! Прощай і ти, плід відданої праці, бібліотеко моя! Рушайте в путь і не помиліться у ньому — хай покерує вами моя остання воля!

І на його очі знову вибилися сльози, взяв перо, присунув аркуш чистого паперу й тремтячою рукою написав: "Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання". Перо завмерло на мить, а тоді швидко побігло і рука вже не тремтіла:

В путь вирушайте книжки,що часто гортав я і пестив;

В путь, моє сяйво, ідіть! Втіхо й окраса моя! Іншим, щасливішим душам поживою будьте однині, Інші блаженні серця нектаром вашим поїть! Горе мені: мої очі розлучаються з вами навіки Та й не спроможуться вже душу мою наситить,..

Коли ж рука його зів'яла і з немічних пальців випало перо, він знову німо, здивовано й зачаровано обдивився рівні ряди шкіряних корінців на полицях. І раптом у його голову прийшла химерна думка: всі ті книги — виплід і вислід земного розуму, а не небесного, і цей земний розум не завжди буває відбиттям того вічного — чи не тому Бог так часто посилає на людей кари? Адже цей земний розум не раз вибивався, і весь час те чинить, з-під його влади й починає жити самостійним і самодостатнім життям, а кому із всевладних це може подобатися? Відтак розум земний і сам виростає в якогось непізнаного Бога, а чи не уподібнюється це до повстання ангелів?

1998 р.