Читати книгу - "Куджо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А зараз, Тедді, поглянь на мене, дивись уважно.
Хлопчик подивився.
Тато взяв ковдри й засунув їх глибоко в шафу. Тед почув, як тихо дзенькнули вішаки, вони розмовляли про тата своєю кумедною вішацькою мовою, і хлопчик ледь усміхнувся. мама це помітила і з полегшенням усміхнулась у відповідь.
Батько відійшов від шафи, взяв ведмедика і вклав його в руки Теда.
– А на завершення, – проголосив тато з урочистим поклоном, розсмішивши Теда і маму, – ось вам найголовніше: крісло.
Він різко зачинив двері шафи й підпер їх кріслом. Повернувшись до ліжка, він усе ще всміхався, та погляд мав серйозний.
– Тепер добре?
– Так, – відповів Тед, потім через силу додав:
– Але воно було там. Я бачив… Справді…
– Ти бачив його тільки у своїй уяві, – промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. – У шафі ніякого чудовиська не було, принаймні справжнього. монстри бувають тільки в книжках і твоїй уяві, Тедді.
Він переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в їхні великі, рідні обличчя.
– Справді?
– Авжеж, – сказала мама, – а тепер, хлопче, встань і сходи в туалет.
– Уже ходив. Через це я й прокинувся.
– Чому б тобі просто мене не послухати? – сказала мама. Дорослі ніколи не вірять дітям.
Мати спостерігала, як він пішов в туалет і витиснув із себе кілька крапель.
– Ось бачиш, тобі треба було сходити.
У розпачі Тед кивнув. Ліг у ліжко. Його вкрили ковдрою. Поцілували.
Щойно батьки пішли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. наче саван, пропахлий безнадією смерті. «Будь ласка, – билася в мозку одна-єдина думка, – будь ласка, будь ласка, будь ласка…»
Мабуть, тато щось відчув – уже тримаючи руку на вимикачі, він обернувся:
– Ніяких монстрів, чуєш, Теде?
– Так, тату, – відповів Тед, бо в цю мить батьків погляд став якимось далеким і потьмареним, ніби і його самого треба було в цьому переконати. – ніяких монстрів.
«Крім того, що сидить у шафі».
Світло згасло.
– Добраніч, Теде, – долинув до нього тихий і лагідний мамин голос.
«Мамо, будь обережна, – благав він подумки, – вони ж їдять жінок. У кіно вони завжди викрадають їх, а потім з’їдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.»
Але вони пішли.
Отож чотирирічний Тед Трентон лежав у ліжку, весь вкрившись гусячою шкірою, із закляклими, мов шарніри з дитячого конструктора, м’язами. Він натяг ковдру аж до підборіддя й однією рукою притис ведмедика до грудей. Зі стіни на нього дивився Люк Скайвокер, з іншої стіни, стоячи на сокодавці, весело вишкірявся бурундучок. «Якщо життя дає тобі лимони, зроби з них лимонад», – нахабно закликала тваринка. на третій стіні була вся строката команда з «Вулиці Сезам»: Великий Птах, Берт, Ерні, Оскар, Ґровер. Добрі обереги; добрі чари. Та на даху голосить і гуготить у чорних ринвах вітер! Ні, цієї ночі йому не вдасться заснути.
Та потроху гусяча шкіра зникла, а закляклі м’язи-шарніри розслабилися. Думки почали розпливатися.
Аж раптом новий звук, значно ближчий, ніж виття вітру за вікном, змусив його прокинутись і знову втупитись у темряву.
Завіси на дверях шафи.
Р-р-ри-и-и-ип…
Звук був настільки тонкий і високий, що його могли почути хіба собаки й маленькі хлопчики, які не сплять уночі. Шафа відчинялася повільно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу.
Усередині було чудовисько. З непомірно широкими плечима і схиленою набік головою, воно сиділо на тому самому місці й вишкірялося до нього з темряви; бурштинові очі світилися якоюсь тупою хитрістю.
«Я ж казав тобі, що вони підуть, – прошепотіло чудовисько, – вони завжди так роблять. І тоді я можу повернутися. мені подобається повертатись, Теде. І ти мені теж подобаєшся. Тепер я приходитиму щоночі і щоночі підходитиму трохи ближче до твого ліжка… і ще трохи ближче… аж поки одного разу, перш ніж ти встигнеш їх покликати, зовсім поруч ти почуєш гарчання, моє гарчання, Теде. Тоді я кинуся на тебе і з’їм, і ти будеш у мене всередині».
Як зачарований, він не міг відірвати нажаханих очей від істоти в шафі. У ній було щось майже. майже знайоме. Щось, що він майже впізнав. І оте «майже» було найгірше. Тому що.
«Тому що я божевільний, Теде. І я тут. Я був тут увесь час. Колись мене звали Френк Додд, я вбивав жінок і, можливо, поїдав їх. Я завжди був тут, крутився поблизу і весь час був насторожі. Я – чудовисько, Теде, старе чудовисько, і скоро ти будеш моїм. Відчуваєш, як я наближаюся? Все ближче, ближче.»
Може, голос вчувався йому в шиплячому диханні потвори, а може, то був голос вітру. Так чи інакше, це не мало значення. Він слухав, весь затерплий від жаху і майже непритомний (але ж яким безмежно далеким був сон); він дивився в темне, ошкірене, майже знайоме обличчя. Ні, цієї ночі він більше не зможе заснути, а можливо, взагалі ніколи не зможе.
Але трохи пізніше, десь близько першої, – мабуть, тому, що був маленьким хлопчиком, – Тед усе-таки задрімав. То був неглибокий сон, у якому величезні кудлаті потвори з білими зубами переслідували його, доки він не поринув у міцний сон без сновидінь.
Вітер і далі вів довгу розмову з ринвами. на небі з’явився білий ріжок весняного місяця. Далеко-далеко, десь у тихому нічному лузі або на оточеній соснами лісовій прогалині, люто загавкав собака. Потім запала тиша.
А в шафі Теда Трентона істота з бурштиновими очима пильно несла свою варту.
– Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловіка наступного ранку. Вона саме підсмажувала бекон на сніданок. Тед був у сусідній кімнаті, дивився новий випуск телепрограми про тварин і їв «Твінклс». Так називалися пластівці фірми Шарпа, їх Трентони отримували безкоштовно.
– Що? – пробурмотів Вік, не відводячи зосередженого погляду від спортивного розділу газети. народившись у Нью-Йорку, він досі не піддавався загальному божевільному захопленню «Ред Сокс»[3], проте відчув мазохістське задоволення, дізнавшись, що «метс»[4] украй провально розпочали сезон.
– Ковдри з Тедової шафи. Вони знову лежали на кріслі, і дверцята були відчинені, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав їх туди?
– Не я, – відповів Вік, перегортаючи сторінку, – там смердить, як на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куджо», після закриття браузера.