Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

Я прокинулася в медчастині, серце калатало як божевільне. Мені знову снилася моя сім'я. Як же давно це було, майже десять років тому. Тоді, під час великого свята, палац був повністю знищений. Всі, хто був там в цей час, загинули. Загинув там і мій батько.

 І вибухнуло Пекло! Світ Расін, мій світ, потопав у крові. Клани вступили в боротьбу за владу, і не було нікого, хто б не був причетний до цього жаху!

Через кілька днів після трагедії я втратила маму і залишилася круглою сиротою. Після її смерті мене забрали до сирітського притулку. Я пробула там недовго, але ніколи не забуду ту атмосферу страху і відчаю. Одні билися між собою, інші забивалися в кути і скиглили як щенята, треті вмирали від голоду і хвороб. А вихователі, хоч язик не повертається їх так називати, дивилися на весь жах, що діявся, скляними очима. Їм було абсолютно все одно, що трапиться з цими дітьми. Втім, в той час, всім було все одно. Головне - вижити самому. 

Щомісяця в притулок приїжджали представники військової школи і відбирали серед сирітських дітей тих, хто був наділений магією або фізично був витривалий. Як відбирали?А це було зовсім не складно. Не здохли, не при смерті, не хворі? Значить або маги, або витривалі. Ось і весь відбір. Я не знаю, чи можна назвати це везінням, але я була в числі тих, кого відібрали. Вважалося, що військова школа нейтральна територія. Але "вважалося" це було ключове слово. Саме тому відбиралося так багато дітей і так часто. Наприклад, за місяць з п'ятдесяти чоловік виживало дванадцять! А до кінця року і зовсім залишалося троє - п'ятеро.

Коли нас тремтячих, голодних і брудних, привезли в Беллум, так називалася військова школа, то першим ділом з'ясували у кого є хоч найменші зародки магії. Саме тоді мені стало відомо, що я сама маг. Не знаю, чи то з волі Богів, чи то з власного везіння, але я змогла вижити і в перший місяць, і навіть в наступні кілька років. Хоча чого лукавити, вбити мене намагалися. Ні, не навмисне, що ви! Просто нещасні випадки під час навчання. А їх була просто нереально величезна кількість. Проте я вижила, а питання "чому?" мене мало турбувало.

- Курсант Лібор! Ви вже в змозі самостійно встати, одягнутися і відправлятися на заняття! І попрошу в найближчий тиждень тут не з'являтися! 

Я посміхнулась. Наш медик на вигляд дуже грізна і сувора жінка. Зовнішність у неї вельми специфічна - широкі плечі, масивні ноги. На обличчі шрами і одне око штучне.

Але незважаючи на це, я знала, що Авелін Сабір дуже добра жінка. Вона не раз витягала мене з того світу, і завжди ставила на ноги. Так-так, після нещасних випадків.

 - Так мем! - відгукнулася я і вирушила на заняття. Якби я тільки знала, що мені доведеться пережити ….

На заняття з бойової підготовки я не просто бігла, я летіла! Наш учитель, професор Арвеллі, ніколи не прощає запізнень і пропусків. "Смерть не привід пропускати заняття!" - його коронна фраза. Не знаю щодо смерті, але навіть ті, хто потрапляв в медчастину з травмами, потім відпрацьовували так, що знову опинялися там же. 

- Не думала, що ти встигнеш. - привітала мене Еір, моя сусідка по кімнаті, коли я, захекавшись, добігла до класу.

- І тобі привіт! 

Еір хмикнула і схопилася за клинок, очима вказуючи, на те, що наближаються клановські. Ні, вона не моя подруга. Друзів серед одинаків, на кшталт нас, немає. Жити хотілося всім, а дружити в Беллум було небезпечно. В цьому плані клановським було простіше, вони могли довіряти один одному цілком і повністю. І атакували, і захищалися вони теж групами. А ми, одинаки, кожен сам за себе. За нас ніхто не заступався, ніхто не хотів наживати собі ворогів.

 З Еір нас поселили в одній кімнаті роки зо два назад. І для обопільної безпеки ми вирішили обмінятися магічними клятвами про неспричинення шкоди на території кімнати і навчального корпусу. Хотілося спати і займатися спокійно, не чекаючи удару. Та й поговорити про одне, про інше теж. А в іншому - як карта ляже.

 - Думаєш нападуть? - битися прямо зараз не хотілося. Та й сил немає, все ж я тільки з лікарняного ліжка.

 - Та не повинні, професор Арвеллі може підійти в будь-яку хвилину. А ми з тобою не настільки важливі персони, щоб заради нашого усунення нарватися на гнів професора. 

І Еір мала рацію. Як тільки клановські підійшли ближче, з аудиторії гаркнув Арвеллі:

- Негайно по місцях! Курсант Лібор зараз же до директора! 

Еір поплескала мене по плечу і скорчила скорботну фізіономію. І чесно кажучи, мені самій стало страшно до чортиків. До директора викликали тільки в найстрашніших ситуаціях. І того, кого викликали, зазвичай нічого доброго не чекало.

 - А навіщо мене до директора? 

- Я сказав тобі Лібор зараз же йти туди! Питань задавати не дозволяв!

Вибору у мене дійсно не було, раз викликали, то якщо треба і з-під землі дістануть. Може мені і пощастить? Всю дорогу до кабінету директора згадувала свої грішки. Начебто нічого, що виходить за рамки не накоїла. А ось якщо дізналися, що я хочу піти з Беллум до медиків, то тоді мені доведеться ой як несолодко! Піти звідси можна було або на фронт, або вперед ногами. Решта прирівнювалося до дезертирства і відповідно каралося. З іншого боку, звідки б вони дізналися? Я нікому не казала, книжки обирала в бібліотеці абсолютно різні. Щоб зіставити щось потрібно було стежити за мною і вдень, і вночі. А стеження я б відразу помітила.

- Заходьте!

 - Курсант Лібор за Вашому наказом прибула! 

Директор сидів за столом, біля нього стояли професор Зенон, учитель артефакторики та ритуалістики, і професор Ніелс, учитель практичної магії. Всі троє були досить схвильовані.

Серце забилось в шаленому темпі, а весь спокій моментально щез. Якщо тут всі троє і нервують, то моє становище гірше, ніж я могла уявити. 

- Сідайте, Імміт! 

Ого, звертаються по імені! Може, варто відразу тікати? Так буде хоч і мізерний, але шанс.

- Імміт, не хвилюйтеся! Ви нічого не накоїли. Сьогодні на Ваше ім'я надійшов лист. Ознайомтеся, будь ласка!