Читати книгу - "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"

ДІАНА: Тобто чоловік і жінка завжди чужі одне одному?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Певна річ! І саме тому все здавна так чудово працює!

ДІАНА: Еге ж, саме тому воно й не працює...

МАДАМ ПОММЕРЕ (владно): Спитай у нього!

ДІАНА: Не буду! Це викаже моє хвилювання.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Спитай!

ДІАНА: Не буду! Надто боюся відповіді.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Діано, годі вже давати репліки замість нього! Спитай у нього! Але так, по-жіночому... Не прямо... Будь хитрішою... Веди так, ніби йшлося б про тебе: «Рішаре, любий, а ти помітив, що я позіхаю, коли ми читаємо разом? Що я вже не біжу, як раніше, до тебе, коли ми не бачимось кілька годин? Що, обіймаючи тебе, я вже не роблю тобі боляче?». І так далі. І подивишся, як він відреагує.

Хоча Діані до вподоби мамина порада, вона все ж тремтить від хвилювання.

ДІАНА: Мамо, я ніколи раніше не прив’язувалася до чоловіків так, як до нього!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Знаю, доню. І це — ще одна причина позбавитися дурних сумнівів, які затуманюють свідомість.

ДІАНА: Гадаєш?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Слухай сюди: на тебе чекає неабияка несподіванка!

ДІАНА: Іще одного розчарування я просто не переживу.

Цієї миті повертається Рішар із газетами під пахвою. Він не встигає зауважити дивних поглядів жінок — обидві миттю прибирають звичної постави. Мадам Поммере, аби відволікти увагу Рішара, кидається до нього.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ось і Рішар зі своїми газетами! Завжди одне й те саме — газети! Дедалі більше й більше газет!

РІШАР: Згоден, авжеж, це як наркотик! Я без них обійтися не можу, щодня біжу по нові. Типова поведінка хворої людини.

МАДАМ ПОММЕРЕ: На мою думку, ви навіть не підозрюєте, навіщо читаєте це.

РІШАР (пробігаючи очима заголовки): Прошу?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ви хоч якесь задоволення від читання газет отримуєте? Чи трапляється вам щось краще за решту?

РІШАР: По понеділках. Бо по неділях мене позбавляють газет.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Так і знала — це абсолютна залежність! Бідний мій хлопчику, як же мені вас шкода!

РІШАР: О невдячна, хіба не я постачаю вас удосталь кросвордами?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Кожному відомо, що газети вигадали, аби ми могли розгадувати кросворди. Бо яка з них ще користь? Новини, що змінюються щодня, факти, що застарівають наступного ж дня, літери, що втрачають сенс щогодини — невже це здається вам справді вартим уваги?

РІШАР: Усе змінюється. Весь час, щодня. І лише ви не в змозі прийняти це.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Та-та-та! Я не збираюся занурюватися з вами у суперечку — не той у вас рівень.

Він вибухає сміхом перед таким неприхованим нахабством.

РІШАР: Схиляюся перед вами, мадам.

МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі.

РІШАР: До зустрічі, чарівна пані!

Чи то грайливо, чи то галантно він цілує їй руку. Мадам Поммере, підбадьорена такими щасливими стосунками з чарівним зятем, пирскає, перш ніж ушитися геть.

Рішар вибирає кілька газет і простягає Діані.

РІШАР: Тримай, це твої.

ДІАНА: Дякую.

Сідають читати.

Рішар цілковито занурюється у зміст шпальт, Діана ж тим часом нудьгує.

ДІАНА: Рішаре, ти серйозно казав, що «все змінюється весь час»?

РІШАР (слухаючи її впіввуха): З твоєю матінкою я нечасто буваю серйозним. А що?

ДІАНА: «Усе змінюється весь час, щодня». Ти справді так думаєш?

РІШАР: Безперечно!

ДІАНА: Як би я хотіла, щоб це було не так!

До цієї миті Рішар, захопившись читанням, не вважав за потрібне відповідати; однак почувши останні слова Діани, він обернувся до неї і помітив похмурий вираз її обличчя.

РІШАР: Що вже сталося?

ДІАНА: Рішаре, я давно хочу зізнатись тобі...

Пауза. Він хвилюється.

РІШАР: І? Що далі?

ДІАНА (розсміявшись, уникає відповідати): Та ні, нічого, даруй! Ліпше мені помовчати б ...

РІШАР: Діано, це було перше, про що ми домовилися: про все одне одному розповідати.

Він з явним чоловічим авторитетом, узявши її за руки, примушує підкоритися; Діана збентежена й має слухатися Рішара. Аби набратися сміливості, вона відходить від нього, похиляє голову і починає зміненим від хвилювання голосом:

ДІАНА: Ти помітив у мені зміни?

Рішар на неї дивиться і не відповідає.

Пауза.

Діана тремтить.

ДІАНА: Таки помітив...

РІШАР (стривожено): Про що ти кажеш?

ДІАНА: Авжеж, помітив! Ти зауважив, що іноді я позіхаю, коли ми читаємо поруч. Що я вже не біжу, як раніше, назустріч, коли ми не бачилися кілька годин. Що вже не роблю тобі боляче, як обіймаю. Що спокійно переживаю твої поїздки у справах, які розлучають нас...

Він приголомшено дивиться на неї; якби він не сидів у цю мить, то, напевно, впав би.

Діана ж не помічає болю, якого завдає Рішарові. Навпаки, його мовчання вона трактує як відсутність аргументів для спростування; моментально розлютившись, вона веде далі:

ДІАНА: Спершу я вимагала, щоби ми залишалися самі удвох; потім ми стали виходити в місто, раз на тиждень, раз на два вечори, — а тепер я в захваті від того, що ми вечеряємо у друзів. Ти це помітив?

Напружена лунка пауза. Рішар полотніє, достоту небіжчик. Вона ж відчайдушно тисне далі.

ДІАНА: Я вже не наполягаю на тому, щоби ми проводили разом всі ночі. Легкий нежить, важка для травлення страва, дрібка роботи, незначна втома — будь-що годиться, аби попросити тебе переночувати у себе вдома.

Вона уважно дивиться на нього. А він, спітнівши, збліднувши, вирячивши очі, не ладен поворушитись.

ДІАНА: Ти помітив, що я вже не така весела? Я втратила апетит, я не п’ю, їм лише тому, що так треба, сплю дуже мало. Чому мене так часто вабить самота? Уночі я запитую себе: чи це справді він? Чи це справді я? Він змінився? Начебто ні. Менше звертає уваги на мене? Таж ні! Отже, змінилася я. Що ж сталося? Звісна річ, це тільки симптоми — але симптоми чого?

Вона, виснажена й знервована, замовкає.

Зворушений Рішар підводиться, підходить до Діани, бере її за руку, підносить руку до вуст і пристрасно цілує; потім знесилено падає до її ніг.

РІШАР (розпачливо): Обожнюю тебе...

ДІАНА: Що, перепрошую?!

РІШАР: Обожнюю тебе, Діано, люблю тебе дедалі ­дужче!

Вона червоніє, сподіваючись на продовження цієї преамбули: невже вона помилилася?

ДІАНА: Як? Після того, що я сказала?

РІШАР (захоплено): Ти виняткова жінка!

ДІАНА: Прошу?!

РІШАР (зі сльозами на очах): Ти вища за інших!

ДІАНА: Що?

РІШАР: Я на тебе не заслуговую. До речі,