Читати книгу - "День повернення додому"

Його щоки запашіли.

— А взагалі-то мене потребують! Я тут полірую, я працюю і всіляко допомагаю!

— Якщо ти негайно не заберешся звідси, то завтра у своєму ліжку знайдеш дюжину сирих устриць, — сказала Елен і сухо додала: — Давай, бувай, Тімоті.

Роздратований Тімоті хутко помчав униз і, на свою біду, наткнувся на Лору.

— Гей ти, дивись куди преш! — прокричала вона крізь зціплені зуби і кудись зникла.

Він побіг до дверей, що вели у погріб, вдихнув просякле вогкістю і землею затхле повітря, що вдарило із самого дна.

— Тату, я тут!

— О, давно пора! — гукнув батько знизу. — Рухайся, а то не впораємося до їхнього приїзду!

Тімоті завагався лише на якусь долю секунди, якої вистачило, щоби почути мільйон інших звуків, що долинали із різних куточків будинку. Брати приходили і відходили, як поїзди на станції, перемовляючись і сперечаючись. Якби простояти на одному місці хоча би кілька хвилин, повз тебе промайнуло би ціле сімейство, несучи у блідих руках силу-силенну речей: Леонард — свою чорну лікарську валізку, Самуель — велику, запилену книгу, оправлену чорним деревом, і рулони крепу під пахвою, а Байєн курсував до і від авто, несучи все нові галони з питвом.

Тато перестав натирати скрині, щоби вручити Тімоті ганчірку, а разом з нею і свій гнівний погляд. Він постукав по величезній скрині із червоного дерева.

— Давай, начисть її до блиску! Але так, щоби ми могли приступити до наступної! Працюй, а то життя проспиш.

Натираючи скриню воском, Тімоті заглянув у її середину.

— Дядько Ейнар — високий мужчина, правда, тату?

— Ага.

— А який у нього ріст?

— Розмір цієї скрині може тобі про це сказати.

— Ну я ж тільки хотів запитати! Десь із сім футів?

— Щось ти дуже розбалакався!

Близько дев’ятої Тімоті вийшов надвір, в осінню темряву. Подував по-жовтневому непевний вітерець — то холодний, то теплий. Тімоті впродовж двох годин блукав по лужку, збираючи поганки і павучків. Його серце знову почало пришвидшено калатати в очікуванні свята. Скільки ж то родичів, казала мама, мають приїхати? Сімдесят? Сотня?

Він проминув фермерський будинок. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому помешканні!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька миль звідси, на круглий годинник, що білів високо на ратуші. Ні, місто також не здогадувалося. Додому він приніс багато слоїчків з поганками та павуками.

У маленькій каплиці внизу діялася служба. Це був такий самий ритуал, як і всі інші, що відбувалися всі ці роки — батько монотонно виспівував темні рядки, а мамині прегарні, мовби вирізьблені зі слонової кості руки рухалися у відповідних благословеннях. На службі були присутніми усі діти, крім Сесі, котра так і зосталася лежати нагорі у своїй постелі. Хоча ні, Сесі теж була присутньою. Тімоті бачив, як вона поглядала то очима Байєна, то маминими, то Самуелевими, ось і твоїми, а за мить уже й зникла.

Тімоті молився до Лихого Духа, втягнувши од хвилювання свій живіт:

— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости! Допоможи мені стати таким, як мої брати і сестри. Не дай мені бути іншим. Якби тільки я міг причіпляти волосся до пластмасових фігурок, як це робить Елен, чи закохувати у себе людей, як це робить Лора, чи читати дивні книги, як Сем, чи працювати на престижній роботі, як Байєн і Леонард. Чи одного дня створити сім’ю, як мама з татом…

Настала північ. Сильна буря сколихнула дім. Блискавиця освітила півнеба дивовижним, білим до сліпоти зигзагом. Тепер навіть глухий міг почути наближення смерчу, що все ближчав і ближчав. Здавалося, ніби він хоче втягнути у себе все надовкола, виючи, висвистуючи і розпушуючи вогку нічну землю. Аж раптом вхідні двері майже зірвалися із завіс, важко і недоладно провиснувши, і на порозі постали Дідусь і Бабуся, першими здолавши нелегкий шлях зі Старого світу.

Після їхнього прибуття наче мішок розв’язався — щогодини прибували все нові гості. Пурхання чиїхось крил біля бокового вікна, легкий перестук на ґанку, чиєсь шкряботіння із чорного входу, таємниче шурхотіння в підвалі. Осінній вітер дуднів у комині, наче в дуду. Мати наповнила великий кришталевий кубок для пуншу пурпуровою рідиною із тих бутлів, що їх Байєн приніс додому. Батько бігав із покою в покій, запалюючи ще більше свічок. Елен та Лора розвішували китиці вовчих ягід. Тімоті стояв посеред цієї дикої веремії, влаштованої родичами. Його обличчя наче застигло, руки тремтіли, безвільно звисаючи вздовж тіла, погляд метався туди-сюди. Шум, гам, стукіт у двері, сміх, булькання рідини, темрява, шелест вітру, тріпотіння перетинчастих крил, тупотіння ніг, радісні вибухи розмов, прозоре деренчання вікон, метляння ряхтливих, скрадливих, лякливих, колихких тіней.

— Ну-ну, а це, мабуть, Тімоті?!

— Що?

Чиясь прохолодна рука потиснула руку Тімоті. Видовжене волохате обличчя схилилося над ним.

— Молодець, хороший хлопчина! — сказав незнайомець.

— Тімоті, — промовила мама, — це твій дядько Джейсон.

— Здрастуйте, дядьку Джейсоне.

— А тут у нас… — мати супроводжувала дядька Джейсона далі. Вже йдучи він повернуся, показавши обличчя з-під капюшона, що ваговито покоївся на плечах, і підморгнув Тімоті.

Хлопчик знову залишився сам.

І в цій мерехтливій від свічок темряві він почув голос Елен, що долинав наче з-за тисячу миль звідси. Голос нагадував звуки флейти.

— …Щодо моїх братів, то вони дуже розумні. Як ти гадаєш, чим вони займаються, тітко Морґіанно?

— Уявлення не маю.

— Вони керують похоронним бюро у місті.

— Не може бути! — тітка аж роззявила рота.

— Так-так! — пронизливо засміялася Елен. — Хіба це не кумедно?

Тімоті вкляк.

Сміх призупинився.

— Вони приносять додому поживу для мами, тата та й, зрештою, для всіх нас, — провадила Лора, — ну, крім Тімоті, звісно.

Незручна пауза. Голос дядька Джейсона зажадав відповіді:.

— Ану, що таке, що не так з Тімоті?

— Цить, Лоро, тримала б ти краще язика за зубами! — сказала мати.

Тімоті заплющив очі, коли Лора почала теревенити далі:

— Тімоті не… ну як це сказати, не любить крові. Він надто чутливий.

— Він ще навчиться, — сказала мама. — Він ще навчиться, — повторила вона строго. — Він — моє дитя, тож він навчиться. Тим паче, йому тільки чотирнадцять.

— Але ж я на цьому виростав, — сказав дядько Джейсон, його голос відлунював то в одній, то в іншій кімнаті. Надворі вітер вигравав на деревах, немов на арфах. Дрібний дощик стукотів у шиби — «на цьому виростав» відгукувалося, поступово затихаючи, аж поки зовсім не втихло.

Тімоті, покусуючи губи, нарешті розплющив очі.