Читати книгу - "Додому"

Сорочка-Кольору-Дині роззирнувся. Обабіч від нього з’явилося двоє чоловіків. Обидва здорові, як бугаї, в камуфляжних костюмах та майках-«алкоголічках», крізь які виднілися рельєфні грудні м’язи. Курець та хлопець у нашийнику, які «працювали» в переході, змилися, щойно помітили Сорочку-Кольору-Дині, залишивши Патріка наодинці з цими трьома.

Ох, це погано.

Патрік так само дивився собі під ноги. Від його майже лисої голови відбивалося світло. Він не помітив людей, що наближалися до нього, доки Сорочка-Кольору-Дині майже впритул не підступив до нього. Я теж підійшов ближче. Ймовірно, Патрік уже деякий час жив на вулиці. Я на мить замислився про те, яким могло бути його життя після того, як його висмикнули із затишного кола в американському передмісті й закинули в … хто знає, у що?

Проте за весь цей час Патрік міг набути декотрих навичок. Він, імовірно, уже вмів виплутуватися з таких ситуацій. Може, не так усе й безнадійно, як здається. Зачекаю й подивлюся.

Сорочка-Кольору-Дині нахилився до самісінького обличчя Патріка і щось сказав йому, мені не було чути, що саме. Тоді він несподівано різко заніс кулак угору й, наче молотом, ударив хлопця у сонячне сплетіння.

Патрік упав на землю, намагаючись вдихнути. Амбали в камуфляжі поволі наближалися. От тепер я рухався швидко.

— Панове, — вигукнув я.

Сорочка-Кольору-Дині та двоє у камуфляжі обернулися на звук мого голосу. Спочатку вони мали вигляд неандертальців, які вперше почули дивний звук. Примружившись, вони зміряли мене поглядом і вишкірились. Я не справляв враження фізично міцного чоловіка. Мій зріст трохи вищий від середнього, а волосся біляве з дещо сіруватим відтінком, бліда порцелянова шкіра, яка швидко червоніє на холоді, і тонкі риси обличчя, які, маю надію, видаються привабливими.

Сьогодні я був у зшитому на замовлення світло-синьому костюмі від «Севіл Роу», краватці від «Ліллі Пулітцер», з нагрудної кишені піджака стирчав носовичок від «Ермес», а взуття було замовлене у найкращого шевця фірми «Джордж Клеверлі» у старій частині Бонд-стрит графства Бедфордшир.

Хіба я не стиляга?

Для більшого ефекту можна було б ще крутити в руці парасольку. Прямуючи назустріч трьом головорізам, я відчував, як їхня впевненість зростає. Мені це подобалося. Зазвичай я маю при собі пістолет або й два, але в Англії дуже суворі закони. Я не хвилювався через це. Імовірно, мої суперники також не були озброєні. У цьому й полягала краса невблаганних британських законів. Я швидко оглянув їх, а особливо місця, де можна сховати пістолет. Їхній облипчастий одяг годився радше на те, щоб вигідно підкреслювати м’язи, а не ховати зброю.

Хоча у них могли бути ножі. Мабуть, так і є. Принаймні пістолетів немає.

Ножем мене не залякати.

Я підходив, а Патрік, якщо це дійсно був він, досі лежав на землі, жадібно хапаючи ротом повітря. Я зупинився і, розвівши руки, обдарував їх найчарівнішою усмішкою. Троє гевалів дивилися на мене, як на незрозумілий музейний експонат.

Сорочка-Кольору-Дині ступив крок до мене:

— Хто ти, в біса, такий?

Усмішка не сходила з мого обличчя.

— Вам краще піти.

Сорочка-Кольору-Дині по черзі глянув вправо, а тоді вліво, на здорованів обабіч від мене. Я теж спочатку зиркнув на обох горлорізів, а тоді перевів погляд на чоловіка і підморгнув.

Він не зміг приховати подив.

— Покраймо його, — сказав Камуфляж № 1. — На дрібні клапті.

Я вдав, що здивований, і обернувся до нього.

— Господи, я тебе спершу не побачив!

— Що?

— У цих камуфляжних штанах ти просто непомітний. До речі, ти в них дуже звабливий.

— Ти типу розумний?

— Я типу найрозумніший.

Вони осміхнулися ширше. Я також.

Вони посунули в мій бік. Я міг би спробувати викрутитися, наприклад, запропонувати гроші, щоб вони дали нам спокій. Проте це не спрацювало б із трьох причин. По-перше, бандюги захотіли б усі мої кошти, годинник і взагалі все, що змогли б у мене знайти. Гроші не допоможуть. По-друге, вони знають смак крові, крові легкої здобичі, і він їм подобається. По-третє, що найважливіше, мені також подобається цей смак.

Усе це затягнулося.

Поки вони наближались, я намагався не всміхатися. Сорочка-Кольору-Дині витяг довгий мисливський ніж. Це мене втішило. Я не страждаю на докори сумління, завдаючи болю поганцям. Але тим, хто шукає логічної причини, щоб мене полюбити, я можу заявити, що саме громили першими видобули зброю, тому всі мої дії були спрямовані виключно на самозахист.

Ба більше, я навіть дав їм останню можливість відступити.

Я глянув Сорочці-Кольору-Дині просто в очі і сказав:

— Вам краще піти.

Обидві «гори м’язів» зареготали, але посмішка Сорочки-Кольору-Дині дещо зів’яла. Він вже зрозумів. Він усвідомив це, зазирнувши мені у вічі.

На все мені знадобилося кілька секунд.

Камуфляж № 1 підійшов прямісінько до мене, вдершись у мій особистий простір. Він і ще той здоровань! У очі впали виголені кремезні груди. Він з посмішкою дивився на мене, наче на ласий шматок, який міг заковтнути за раз.

Нема чого відкладати неминуче.

Бритва, яку я ховав у руці, знайшла свою ціль, і з горлянки громили ідеальною дугою на мене бризнула кров.

Прокляття! Доведеться знову навідатися до «Севіл Роу».

— Теренсе! — загорлав Камуфляж № 2.

Вони були схожі. Я наближався до нього, замислившись, чи вони, часом, не брати. Горе на мить вибило амбала з колії, тому знешкодити його було ще легше. Втім, навіть якби він був у повній боєготовності, це йому мало допомогло б.

Я вмію давати собі раду з клинковою бритвою.

Камуфляж № 2 загинув так само, як і «дорогий Теренс», його ймовірний брат.

Залишився Сорочка-Кольору-Дині, їхній улюблений командир, який, напевно, заслужив це звання, тому що був набагато лютішим і хитрішим, аніж його полеглі друзяки. Він був досить розумним, щоб почати діяти ще тоді, як я розправлявся з Камуфляжем № 2. Боковим зором я помітив відблиск леза його мисливського ножа, який він заніс наді мною зверху.

Це була його помилка.

Не слід отак згори замахуватися ножем на ворога. Занадто легко захиститися від такого нападу. Супротивник може виграти час і відбити удар, відхилившись або піднявши руку. Коли ви стріляєте у когось, найкраще цілитися в центр. Бо навіть коли ціль не на прямій лінії вогню, ви все одно кудись та влучите. Але