Читати книгу - "Вільний та нескорений (дитинство Грицька Чубая), Шевченко Наталія та Олександр"

Виявилося, що можна підшукувати риму до різних слів — і це дуже захопливе діло. Але що таке рима, Гриць тоді іще не знав.

Йому просто подобалося, як звучать слова в парі. Подобалося підбирати ці пари з однаковими чи бодай співзвучними закінченнями і промовляти їх уголос. Це було так хвилююче! Так чарівно! І батьки збентежено дослухалися до того, як їхній син бурмотів собі під ніс:

— Чому — німу. Сад — зорепад. Байдужі — калюжі.

— Що то він робить? — дивувалася Марія.

— А ти не чуєш? Вірші складає, — відказував не менш здивований Петро. — Але пусте. То з часом минеться. Аби роботою не гребував.

Від роботи малий Гриць і справді ніколи не тікав, але в одному батько помилився — не минулося. Більше того, з кожним роком хлопець дедалі дужче тягнувся до мистецтва в усіх його проявах. Важко було знайти те, чим би він не цікавився. Історія, географія, живопис, музика, і, звичайно, література — хлопчик ніби вбирав у себе всі знання, та ще й так легко, як, бува, пересохлий від посухи ґрунт всотує життєдайний, довгоочікуваний дощ. Гриць мав феноменальну пам'ять, близьку до абсолютної — без жодної напруги, лише раз прочитавши вірша, він міг повторити його.

Батьки часто обговорювали і дивовижні здібності свого сина,і його захоплення.

— І звідки це в нього? — казала мати. Вона дуже пишалася Грицьком, тому додавала, — але те лише на краще. Вивчиться, в люди вийде, може, до самого Києва поїде, там, кажуть, отим... поетам гроші платять.

— І що йому робити в тому Києві? — не погоджувався тато. — Що це за робота для хлопця — вірші писати? Та й не вірю я, жінко, що Гриць наш буде таке писати, за що добрі гроші дадуть. Радше таке придумає, що лише клопіт здобуде на свою голову. Ото якби він на інженера вивчився або на лікаря, то інша справа. Та хай там як, а неуком він уже точно не буде.

Грицько бачив, що батьки за нього хвилюються, та ніяк не поділяв їхніх турбот — просто не бачив підстав для жодного хвилювання. Подумаєш, вірші!

Писати їх так само легко, як і дихати! Тільки деколи боляче. Дихати боляче, коли ти застудишся, а віршувати болить, коли холоне десь біля серця, і те, про що ти думаєш, викликає сльози на очах. Але не можна не писати. Так не виходить. Бо тоді стає ще гірше. Тоді здається, що все повітря кудись зникло і ти задихаєшся.

Свій перший вірш Гриць присвятив тій самій грушці, що мимоволі обмежила його свободу, водночас навчивши понад усе цінувати її. Зворушливу розповідь про те, як дятел лікував стареньке дерево, витягаючи з-під кори хробачків-шкідників, хлопець наважився прочитати своєму вчителю української літератури.

— Непогано, — схвально промовив той. — Ще маєш вірші?

— Так,а що?

— То надішли їх кудись... До якогось журналу чи газети, — порадив викладач. — Нехай люди читають.

— А поет лише тоді поет, коли його читають? — спитав Гриць.

— А сам ти як гадаєш?

— Що людина або поет, або ні.

Учитель кивнув.

— Я порадив би тобі спробувати щастя... ну, хоч би й у журналі "Піонер". Візьми його в бібліотеці і подивись адресу редакції. Вони там друкують юнацькі вірші.

Грицько так і зробив. І всього за місяць увірвався до рідної хати, тримаючи свіже число "Піонера" у вологих від хвилювання, тремтячих долонях.

— Мамо! — загукав він до Марії, котра саме була вдома. — Я це зробив. Мені вдалося! Мене надрукували, мамо! Мої вірші надрукували!

Коли Марія брала в сина журнал, її руки тремтіли не менш від Грицькових. Жінка знайшла вказану сином сторінку і прочитала:

Я ще не дивився зблизька на зорі,

Я ще не ходив по місячних кратерах,

Ще тривога не падає метеорами

Щоночі у серце моєї матері.

...А хату вона в голубе завжди маже,

(Видно добре хату поміж інших — білих),

Голубінь та, мов казка, в дитинстві розказана,

Що ожила в руках умілих.

І Марія заплакала. Гриць не питав, чому мама плаче — він, тринадцятирічний, уже був досить дорослим, аби зрозуміти, що деколи люди плачуть від щастя.

— Це так гарно, — сказала нарешті Марія, витираючи сльзи. — Я дуже горда з того, що в мене такий син.

— Це лише початок! — урочисто пообіцяв Грицько. — І знаєш що, мамо? Поет завжди поет, але коли тебе читають, це так добре. Це як сказати людині щось дуже важливе і знати, що вона тебе почула.

— Дехто зроду глухий, Грицю, — задумливо мовила Марія.

— Таких багато, — погодився син. — Та є й ті, хто чує. Ті, хто слухає, бо хоче почути, і дивиться, бо хоче бачити правду.

— І що є правда, синку?

— Бути самим собою, мамо. І залишатися собою завжди. Таким, який ти є. Не грати, не придурюватися, не брехати собі. Та й іншим теж не можна брехати. І ще — бути вільним. Утім, бути собою, власне, й означає для мене волю.

Жінка замислилася. Була вона звичайною селянкою і не бачила в житті нічого, крім тяжкої виснажливої праці, та серцем матері відчула ту велику істину і той великий біль, що носив у серці її хлопчик.

— Ти тільки не зламайся, Грицю, — прошепотіла Марія, притискаючи до грудей журнал із синовими віршами. — Будь собою. Будь щирим. Таким, як твої слова.

— Я буду, мамо. Обіцяю, — серйозно мовив Грицько й тут-таки заусміхався. — А скоро тато прийде? А як думаєш, він здивується? Я хочу скоріше і йому похвалитися!

"А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою, цей світ — вертеп..."

Своїм першим успіхом Гриць пишався, але не надміру. Багато в чому він, на щастя, лишався звичайнісіньким сільським хлопчаком, жвавим, трохи забіякуватим та охочим до пригод. Неподалік від рідного Грицевого села було легендарне містечко Берестечко, де 1651 року відбулася битва між військами польського короля Яна Казимира II та козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького. Влітку там працювали археологи, і Грицько охоче брав участь в розкопках. Хлопчикові подобалося гуляти лісами, яких було багато на мальовничій Рівненщині. Що ж до творчості, то тут юний Чубай став ще більш вимогливим до себе, ще більш прискіпливим до кожного дібраного слова, кожного поетичного рядка... Йому блискуче давалися такі складні поетичні форми як верлібр та білий вірш; його метафори та рими вражали свіжістю і оригінальністю. Його серце ще з юності боліло від облуди, фальші та брехні. Грицько вкрай гостро сприймав кожен прояв несправедливості. Навіть якщо образа не стосувалася його особисто, він ніколи не міг промовчати, вдати, що просто не звернув на це уваги чи згідливо опустити очі, щоб не мати зайвого клопоту. Грицько був навдивовижу людяним; усі, хто добре його знав, відзначають його внутрішнє світло, жвавість, розкутість і — волелюбність.

Мазана голубим мамина хатинка, так зворушливо оспівана Грицем, стала для хлопця, як він те називав, храмом науки. Однак насправді це був правдивий храм самоосвіти — на стінах старенької мазанки висіли репродукції з журналу "Огонек" — Сандро Ботічеллі, Рафаель, Сальвадор Далі, Марія Примаченко, Леонардо да Вінчі... Фонотека сільського юнака зробила б честь будь-якій нинішній радіостанції, не кажучи вже про тодішню, — платівки із записами музики Моцарта, Баха, Бетговена, Вівальді, Дебюссі, Стравінського. Були в тій колекції й твори українських композиторів, і українські народні піснеспіви, і — що було дивом на той час — духовна музика. Власноруч зібрана Грицьком бібліотека налічувала сотні книжок. Він знав напам'ять вірші Тичини, Вінграновського, Симоненка, цікавився іншомовними поетами, пробував свої сили у мистецтві перекладу — мистецтві вкрай важкому, норовливому, такому, що вимагає від перекладача не лише бездоганно володіти словом, а ще й відчувати його як биття власного серця...

У сімнадцять років Грицько Чубай став переможцем Республіканської олімпіади з української літератури. Простіше кажучи, із сотень школярів усієї України, які, пройшовши суворий відбір міських, районних та обласних олімпіад та з'їхалися на цю, республіканську, найкраще українську літературу знав саме Гриць. І найголовнішим призом для нього стало запрошення на вступ до Київського державного університету зі складанням іспитів на пільгових умовах. Грицько надзвичайно зрадів. І був впевнений в собі. З невеличкою валізою в руках він відбув до Києва, поселився у студентському гуртожитку і почав готуватися до першого іспиту — твору з української літератури. Жодних труднощів Гриць не очікував.

Та одного ранку до гуртожитку завітали двоє однакових напозір дядьків у однаковісіньких сірих костюмах. Дядьки ввічливо попросили Грицька забрати документи і виїхати. До вступних іспитів справа так і не дійшла. Юнак поцікавився, в чому річ.

— Ви читали вірші Шевченка біля його пам'ятника? — суворо спитав перший дядько.

— Так, а хіба це заборонено? — зухвало відповів Гриць.

— А висловлювалися щодо перенесення праху Шевченка з Петербурга до Канева? — поцікавився інший дядько. Грицько знизав плечима.

— Так, а хіба у нас не можна казати те, що думаєш?

— Замолодий ти ще думати, синку, — хором мовили дядьки в сірому. — А тим паче казати це вголос.

— Ну й нехай, — сердито бурмотів Гриць, складаючи валізу. Світ навколо нього похитнувся і почорнів, але він вистояв. — Подумаєш! Хвалити Бога, це не єдиний університет в Україні.

Але для нього на довгі роки цей вступ став єдиним утраченим шансом. Скрізь, в кожному університеті, в кожному інституті, куди Грицько Чубай подавав документи, йому ставили незаслужен! "двійки", у творах знаходили дивовижні помилки — настільки дивовижні, що про них не чув жоден викладач літератури. Професори щосили уникали хлопця, при зустрічах ховали від нього очі, а коли він намагався довести свою правоту, на нього просто кричали. Немов намагаючись тим криком приспати своє згасаюче сумління.

Скрізь було те, що Гриць відчував і ненавидів до глибини душі — облуда, фальш та брехня.

І повна, цілковита безвихідь.

Як жить мені, якщо я ще людина?

Якщо мені від себе не втекти?

Але попереду на Грицька все-таки чекало ціле життя. Коротке, як спалах зорі на небокраї, і таке ж яскраве. Попереду була робота на радіо в невеличкому містечку Червоноармійську, чергове вигнання, становище нелегала в гуртожитку Львівського університету, поетичні вечори, шлюб, сім'я, чудові діти, арешти, допити, важка фізична праця і — відчай народженого вільним, що опинився поміж кам'яних мурів зради та наклепів.

І — геніальна поема "Вертеп".

І — вірші, що виблискували срібним сяйвом довершених форми та змісту, наче меч воїна, що боронить рідну землю від ворожої навали.