Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський 📚 - Українською

Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стонадцять халеп Остапа Квіточки" автора Олександр Степанович Дерманський. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:
ковзький погляд на прибулого. — Вони вже чекають. Сердиті-і-і... — промовляючи останнє слово, секретарка багатозначно вказала поглядом на табличку внутрішніх дверей. Напис на дощечці сповіщав:

Керівник відділу

гаспид нижчої категорії

Люцивул Шкварчак.

— То що, ходімо? — спитала фурія, беручи тацю з чашкою кип’яченої смоли.

Вельзепер дивився на бісичку як баран на нові ворота, і геть забув, де він зараз і навіщо.

— Ну, довго стоятимемо? — фурія кілька разів кліпнула, і її великі очі видалися Вельзеперові такими прекрасними й бездонними, що йому й мову відібрало.

— Агов! — секретарка помахала перед недодідьковим носом долонею. — Ви збираєтесь заходити?

Вельзепер стрепенувся і промовив:

— Аякже. Тільки ви йдіть перша.

Секретарка поправила ріденьку зачіску й штовхнула двері.

— А, Ґорзулія, — зустрів її начальників голос. — Давай сюди. Сірки не забула покласти?

— Та ж ні, пане, три ложечки — як ви любите, — покірливо відповіла фурія.

— А хто це там за тобою ховається? — начальник помітив Вельзепера.

— Це... це я, — озвався недодідько. — Викликали?

— Вельзеперд?! — блиснув очима Люцивул.

— Е-е-е... Ні. Тобто не зовсім. Я Вельзепер.

— Байдуже. Це ж ти сьогодні чергував на пульті?

— Та це... я був.

— А нащо ж ти, дідьків сину, зіпсував усю електроніку?

— Це... це не я, пане Шкварчак, їй-чорту, не я, — промимрив Вельзепер.

— Не бреши мені! — ревнув Люцивул. Він так брязнув об стіл смолярною ложечкою, що та аж розм’якла й прилипла до кам’яної поверхні.

— Я не брешу, пане Шкварчак, — не чувся від страху Вельзепер, — це кажан залетів у щит і влаштував коротке замикання. А я... я зафіксував прокльон, чесно, семибальний прокльон.

— А як я дізнаюся, що ти не брешеш, Вельзеперде? — ошкірився гаспид. — Вивів з ладу устаткування! В таку неспокійну годину! В час, коли грішники розперезалися далі нікуди, все мітингують, качають права, їм, бач, два вихідних на тиждень подавай! Вічні муки їх, бач, не влаштовують! То смолу їм у казанах щодня міняй, то ще їм якоїсь дурниці закортить!.. А ти... Ти в такий момент мені апаратуру надумав палити?! А що, як це диверсія, га?! Може, ти в яку підпільну грішницьку організацію вплутався, кажи?!

— Та ні, ні, не вплутався, це правда, повірте! — скавулів нещасний Вельзепер, — я вам не брешу.

— От і погано, що не брешеш! — несамовито ревнув начальник. — Дуже погано. Теж мені праведник знайшовся! Ти ж чорт, а не янгол, га!

— Не янгол, не янгол, ваша низькосте.

— То повинен брехати, а не правду тут мені розказувати. Правду я й без тебе знаю, голубе! Спалив ти дорогу апаратуру — оце й уся правда! Так що нема тобі прощення!

— Я виправлюся, я більше не буду, — далі скімлив недодідько. — Дайте мені шанс, благаю! Це ж не я винен, це ж усе через кажанів!

— Через кажанів, кажеш, — Люцивул зробив ковток смоли й прицмокнув: — Гарно, гарно Ґорзулія заварила, хоч сірки можна було трохи більше покласти. То кажеш, кажани, Вельзепуку?

— Я Вельзепер, пане, — несміливо виправив той начальника.

— Байдуже. Є в мене одна ідея, дорогенький, дам я тобі шанс спокутуватися.

— Ой, дякую, ой, дайте, дайте, я на все готовий!

— От і добре, — потер лапи гаспид. — Зведеш із пекла кажанів — приходь, побалакаємо про твою подальшу долю.

— Кажанів?

— Кажанів, кажанів, Вельзесмерде, таких, з крильми.

— Усіх?

— Ні, через одного! — насмішкувато пирхнув Люцивул. — Звісно, що всіх. До ноги! Здихайся їх, Вельзекаку, бо не бачити тобі нижчих рівнів, як вужеві ніг.

— З Долини чи?..

Увесь підземний світ ділився на дві основні частини. Перша (власне, це й було пекло) називалася Вогняною Долиною. Тут мешкала й працювала вся нечисть, а на безмежних тутешніх полях з казанами та сковородами відбували кару геть усі грішники верхнього світу. А довкола Долини розташовувалася зовнішня частина пекла — гориста місцевість, прозвана у просточорті Шпичаками диявола.

— Та ні, не тільки з Долини, — начальник затряс покрученим пальцем перед недодідьковим носом. — І Шпичаки твої, ясно!?

— Але ж... Але ж це неможливо! — аж сів бідолашний недодідько. — Спекатися всіх кажанів у всьому пеклі — це ж ніяк не можна...

— І хто тут мені варнякає про неможливе? Чи це не той зміючий син, що вхекав геть усе фіксувально-вимірювальне обладнання?! Коли пульта палив, ти не казав, що це неможливо, га? Не казав, питаю?

— Ні, — ледь чутно промимрив Вельзепер.

— То що ж ти мені тут корчиш із себе немічного? Ти хоч знаєш, яким боком мені та апаратура вилізе? У нас же такої немає, її ж з верхнього світу через десяті руки діставати треба. Ану, геть з моїх очей! Іди берися до роботи! Винищиш усіх кажанів — приходь. Тоді, може, й подам твою кандидатуру на пониження. Хочеш бути дідьком?

— Хочу, пане. Але ж це довго. Я ж навіть за рік не впораюсь. Та й за п’ять також...

— Мене це не хвилює. Вшивайся звідси! Ґорзуліє, проведи Вельзепшика і перекажи сторожі, нехай спровадять його до санстанції. Я зараз туди зателефоную й попереджу їхнє начальство.

У приймальні секретарка співчутливо глянула на недодідька й знічено знизала плечима: нічим, мовляв, не можу допомогти.

— А... а вас Ґорзулія звати? — якимось дивом наважився спитати Вельзепер.

— Угу, — кивнула секретарка, відчинила двері в коридор і сухо кинула демонам:

— Наказано відвести до санстанції і лишити там для відбування виправних робіт.

— А мене Вельзепер, — стиха промовив недодідько. — Бувайте.

— Чао-какао, Вельзеперде!

— Вельзепер. Без «д», — зітхнувши, зронив недодідько і вийшов до конвойників.

— Хм, чудний якийсь. Яка мені різниця, як кого звати? Хоча... щось у ньому таки є, — усміхнулася сама до себе секретарка, сіла перед овальним настільним дзеркальцем і задумалась.

Несвідома категорія

Не встигли за Вельзепером зачинитися двері, як телефон не столі Ґорзулії задзеленчав наче навіжений. Секретарці кольнуло в грудях від неприємного передчуття.

— Відділ фіксації лихослів’я! — якомога бадьорішим голосом відповіла фурія.

— Відділ технічного обслуговування турбує! — відповіли в слухавці. — Передайте вашому начальству, що ваш пульт відремонтовано. Там просто запобіжники полетіли, так що можете користуватися.

— А дані, останні дані збереглися?

1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський» жанру - 💙 Дитячі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"