Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Пані Пондер бачила, як один Елвіс вмазав іншому у щелепу. Той заточився, відступив назад та зачепив Одрі. Два Елвіси схопили його та кудись відтягли. Одрі затулила обличчя руками та відвернулася, ніби не могла дивитися на все це. Хтось крикнув:

— Припиніть!

І справді. Про що подумають діти?

— Може, мені слід подзвонити у поліцію? — сказала вголос пані Пондер, але потім почула звук сирени, і в ту ж мить на балконі заверещала жінка.

* * *

Габрієль: Знаєте, не те щоб у цьому були задіяні лише мами. Без батьків нічого б не сталося. Гадаю, все почали мами. Ми, так би мовити, були основними гравцями. Мамуні. Ненавиджу слово «мамуня». Воно якесь неоковирне. «Мамуся» краще. Через «с». Мамуся звучить худіше. Треба змінити правопис. У мене, до речі, проблеми зі сприйняттям тілесного образу. Та й у кого їх немає, правда?

Бонні: Це все страшне непорозуміння. Почуття людей образили, все закрутилося і вийшло з-під контролю. Так буває. Усі конфлікти можна відстежити до моменту, коли хтось зачіпає почуття іншого, хіба не так? Розлучення. Світові війни. Судові процеси. Ну, може, не кожен процес. Хочете трав’яного чаю?

Стью: Я вам розкажу, чому це сталося. Просто жінки не вміють відпустити ситуацію та заспокоїтися. Я не кажу, що хлопці зовсім ні в чому не винні. Та коли б дівчат не вкусив якийсь бісів ґедзь… Може, це і звучить по-сексистськи, та насправді то лише правда життя, запитайте в будь-якого чоловіка, не отих претензійних метросексуалів, а справжнього мужика, запитайте у справжнього мужика, і він вам скаже, що жінки — олімпійські чемпіонки з образ і сварок. Бачили б ви мою дружину в ділі! А вона далеко не найгірша з них усіх.

Панна Барнс: Це все надмірна опіка. Раніше, до Пірріві, я думала, що це перебільшення, усе те, що кажуть про батьків, буцімто вони надмірно опікуються своїми дітьми. Тобто, мої мама і тато мене любили, вони цікавилися моїми справами, але ніколи не втрачали через мене кебету.

Пані Ліпманн: Це трагедія, і всім дуже шкода. Ми всі намагаємося рухатися далі. Більше коментарів у мене немає.

Керол: А я думаю, у всьому винен Клуб еротичної книжки. Та, на жаль, ніхто не поділяє моєї думки.

Джонатан: У Клубі еротичної книжки немає нічого еротичного. Я запевняю.

Джекі: А знаєте, я вважаю, що це феміністична проблема.

Харпер: Хто сказав, що все це бодай якось стосується фемінізму? Якого біса? Я вам скажу, з чого це все почалося. З інциденту у перший день підготовчої школи.

Грейм: Як я розумію, це все через конфлікт між мамами у декреті та мамами, що працюють. Як це називається? Мамські війни. Моя дружина у тому участі не брала. У неї на такі дурниці немає часу.

Тея: Вам, журналістам, просто подобається історія про французьку няню. Я сьогодні по радіо чула, як говорили про «французьку покоївку», хоч Джульєтта ніколи не була покоївкою. У Ренати була й домогосподарка. Ото щасливиці! У мене четверо дітей і ніхто не допоможе. Звісно, я не маю нічого проти мам, що працюють, я просто не розумію, навіщо вони взагалі заводили дітей.

Меліса: Знаєте, що, на мою думку, так усіх завело та роздратувало? Воші. Господи, я навіть не починатиму про це.

Саманта: Воші? Яким боком вони тут узагалі? Хто вам це сказав? Закладаюся, то була Меліса, адже так? Бідолашна, у неї аж синдром посттравматичного стресу сформувався, бо діти знову і знову приносили зі школи вошей. Вибачте. Це не смішно. Зовсім не смішно.

Детектив сержант Адріан Квінлан: Скажу прямо: це не цирк. Це розслідування убивства.

Розділ другий

За шість місяців до доброчинної вечірки

Сорок. Сьогодні Маделін Марті Мак-Кензі сорок.

— Мені сорок, — сказала вона вголос ув автомобілі. Вона протягнула це слово, ніби у сповільненому русі, — со-о-оро-ок.

У заднє дзеркало вона побачила очі своєї доньки. Хлоя усміхнулася і передражнила маму:

— Мені п’ять. П’я-я-ять.

— Сорок! — протягнула Маделін, немов оперна співачка. — Тра-ля-ля!

— П’ять! — і собі заспівала Хлоя.

Маделін спробувала і реп-версію, відбиваючи ритм на кермі:

— Мені сорок, оу-є, сорок!

— Досить, мам, — твердо сказала Хлоя.

— Вибач, — відповіла Маделін.

Вона везла Хлою до підготовчої школи на орієнтаційну зустріч — «Готуємося до школи». Не те щоб Хлої потрібна була якась орієнтаційна зустріч до початку школи у січні. Вона вже була дуже чітко орієнтована на Державну школу Пірріві. Щоранку, коли Маделін приїздила до школи з дітьми, Хлоя роздавала вказівки своєму братові Фреду, котрий, хоч і був на два роки старшим за неї, часто поводився як молодший.

— Фреде, ти забув покласти до кошика сумку з книжками. Ага, саме туди. Молодець.

Фред слухняно поклав свою сумку до потрібного кошика і побіг, аби дати прочухана Джексонові. Маделін вдала, що не бачила, як хлопці зчепилися. Та й Джексон, мабуть, заслужив. Джексонова мама, Рената, теж цього не бачила, бо була захоплена розмовою з Харпер, вони обидві переймалися тим, як важко дати гідну освіту їхнім обдарованим дітям. Рената і Харпер щотижня ходили до групи підтримки батьків обдарованих дітей. Маделін уявляла, як вони сидять у колі, заламують руки, а їхні очі світяться прихованою гордістю.

Поки Хлоя керуватиме іншими дітьми під час орієнтаційної зустрічі (її обдарованість полягала у владному характері, одного дня вона керуватиме великою корпорацією), Маделін збиралася випити кави з тортиком із своєю подругою Селестою. Селеста мала двійнят і наступного року вони збиралися до школи, тож вони теж приїдуть на орієнтаційну зустріч — бешкетуватимуть (їхній талант полягав у здатності безупинно верещати. Вже через п’ять хвилин у компанії хлопців у Маделін боліла голова). Селеста завжди купувала вишукані та дуже дорогі подарунки на дні народження, тож це буде чудово. Потім Маделін планувала залишити Хлою зі своєю свекрухою та по­обідати з друзями, перш ніж усім їм треба буде швиденько забрати дітей зі школи. Було сонячно. Вона взула нові шикарні туфлі від «Dolce & Gabbana» (придбала онлайн, знижка 30 відсотків). То мав бути чудовий, чудовий день.

— Нехай почнеться свято Маделін, — оголосив зранку її чоловік Ед, коли приніс у ліжко каву. Маделін любила дні народження та інші святкування. Зрештою, то були гарні приводи хильнути шампанського.

Але ж сорок!