Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

- Може десь відбувається історична реконструкція якоїсь битви? - зробила я припущення, не знаючи як пояснити появу в нашому районі цієї дивної людини.

І сама засумнівалася. На богатиря він був мало чим схожий, більше на японського самурая. Хоча звідки у нашій глибинці самураї? Припущення, що це - татаро-монгольський воїн теж не підходили. Аж надто дивні в нього обладунки, таких ніколи не бачила: начебто чорні, залізні, але при ходьбі вони не гриміли, ще й наче підлаштовувалися під тіло чоловіка, немов друга шкіра набираючи його форми.

Ванька, як заворожений, пішов за ним, і я, як та дуринда, потіліпала слідом.

- Вань, - потягла його за рукав. – А якої народності цей воїн?

- Уявлення не маю, - захоплено заявив він.

- Ну, ти ж історію добре знаєш і ці твої війни... - наполягала я. - Подумай, на чиє вбрання найбільше схоже?

- Сказала теж мені: «вбрання», - ображено протягнув пацан. - Це тобі не вбрання, а бойові обладунки. Мені здається, я навіть чую запах крові та битв!

«Ну все! Братана понесло!»

- Що ти там чути можеш на такій відстані? - буркнула роздратовано. – Не знаєш, що за війська, то й скажи.

- Не знаю, - здивовано протягнув Ванька і навіть пригальмував трохи, тож я ледве в нього не врізалася. – Вперше таке бачу!

- А ще знавець історії! – нарікала йому.

Зрештою, йти за дивним мужиком набридло. Жаль тільки, що всі їстівні припаси у Ваньки в рюкзаку. Розгорнулася б і пішла додому, мені цей воїн зовсім не цікавий.

- Вань, - потягла його за рукав. - Я їсти хочу. Ходімо додому?

- Стривай! - навіть не обертаючись на мене, ніби боячись втратити з поля зору воїна, відмахнувся братик. - Тільки одним оком на реконструкцію битви подивимося і додому.

- Звідки у центрі міста битви? - спробувала звернутися до його розуму і тут же все зіпсувала додавши: - Може, це кіно яке знімають?

- Точно! - Ваньчині очі загорілися ще більшим азартом, осяяні здогадом, а я з досади в калюжу вступила.

Чортихнулась про себе, і одразу відчула холод. Ну, ось ще й ноги промочила! Тепер для повного щастя не вистачало ще захворіти!

- Вань, я води в черевик набрала, - поскаржилася нещасно.

Та тільки дарма я сподівалася на його свідомість, як був мій братець маленьким примхливим хлопчиком, так ним і лишився.

- Ляль, ти йди додому, я скоро, - тільки й видав мені на це.

Обернулася назад. Додому далеко, а важкий рюкзак тягти не хотілося. Тяжко зітхнувши, знову попленталася за своїм недолугим братиком.

Людина в чудових обладунках нарешті звернула до міського парку, а я полегшено видихнула. Ну, точно, швидше за все в парку вони мають якийсь захід. Зараз побачимо щось на зразок зйомок реклами та інтерес сам собою пропаде.

У парку було набагато темніше, ніж на вулицях. Начебто вже настали сутінки. У цей час року, звичайно рано темніє, але не настільки ж. Коли ми виходили з дому, був ще ранок.

Ця дивина в той момент мене анітрохи не здивувала, надто я була роздратована на Ваньку і мріяла швидше опинитися вдома, в тепленькій квартирці. Зварити набуту каву, підсмажити тости з розплавленим сиром. Шкідливо, але дуже смачно. Іноді можна побалувати себе, особливо після зарплати. І хоч вона була в мене мізерна, але такі дні, коли я її таки отримувала, і ми йшли за покупками, я любила особливо.

Відійшла думками в таке прекрасне найближче майбутнє зі смачним сніданком, сповільнила крок, трохи відставши від брата, і пленталась дивлячись собі під ноги. Все одно повертатися цією ж дорогою, а в мене жевріла надія, що, може, там нічого цікавого немає, і він поверне-таки назад.

Дивно. У цій частині парку я явно не була, хоча виходила його під час женихання вздовж і впоперек. Під ногами все частіше стали з'являтися повалені дерева, зламані гілки, купи листя. Наче ураган нещодавно тут пройшовся. Пориви вітру стали сильнішими, довелося застебнути курточку, яку зовсім недавно розстебнула, розімлівши під променями першого майже весняного сонечка. І чим далі ми рухалися, тим сильнішим ставав вітер, перетворюючись на ураганний.

Раптом я й сама опинилася практично в епіцентрі бурі, що було зовсім неможливо у наших тихих широтах та ще й у парковій зоні. Таке я лише у кіно бачила. Перед нами ніби виріс з-під землі справжнісінький стовп смерчу, що йде в саме небо і піднімає з собою пил, листя, дрібні частинки гілок та іншого лісового матеріалу.

- Ванька треба змотуватися звідси! - вимовила, перебуваючи в повному шоці.

Такого ще я не бачила. Що за фокуси?

Той чоловік у обладунках був зовсім недалеко, на хвилину забарившись, він раптом ступив у епіцентр бурі. Шокована таким розвитком подій, я завмерла, чекаючи, що він зараз злетить у повітря і, як у справжньому екшені, пронесеться повз мене з криком. Але нічого не сталося, воїн просто зник.

Машинально перевела погляд на брата, і коли зрозуміла, що мій Ванька і не збирається зупинятися, а слідом за мужиком зараз сам увійде туди ж, зі страху хотіла закричати, але голос раптово зник, і видавила лише хрип.

- Ванько! – вийшло жалюгідно і ледве чутно.

Ну, що за дитячий садок, лізе аби куди, навіть не розібравшись у чому справа?!

Але мій братик, як завжди, не прислухався до мого попередження, рішуче ступивши всередину смерчу. І зник…

Я з жахом підбігла до того місця, оббігла навколо незрозумілу субстанцію, що крутилася, з вітру, пилу і всякої всячини, намагаючись триматися подалі, щоб і мене ненароком не засмоктало. Хлопчика ніде не було. Він зник, просто зник!

- Ванько! - закричала, що духу. - Іване, не жартуй так!

Але відповіддю мені був лише страшний шум вітру, через який я майже не чула свого голосу. Та ще й повітряний стовп почав зменшуватись прямо на очах.

Роздумувати не було коли, брата раптово стало так шкода, що всі образи, що збиралися роками, зникли за мить. Куди ж він подівся недолугий? Що я скажу батькам, коли вони повернуться з експедиції? Більше не роздумуючи, заплющила очі і зробила крок в середину смерчу, вірніше довелося майже пірнути, як у воду. Бо ще мить, і він би зник зовсім.