Читати книгу - "Ім’я вітру"

А діставшись землі та відчувши біль у боці, в тому місці, де його штрикнули, він побачив, шо там навіть подряпинки не було. Ну, може, то йому просто поталанило. — Коб багатозначно постукав себе по носі збоку. — А може, тут якось був замішаний амулет, який був у нього під сорочкою.

— Який амулет? — нетерпляче запитав хлопчисько з повним ротом печені.

Старий Коб відкинувся назад на табуреті, радий можливості розповісти більше.

— За кілька днів до цього Таборлін зустрів на дорозі мідника. І хоч харчів у Таборліна було небагато, він поділився вечерею зі стариганом.

— Так, власне, і треба, — тихенько сказав хлопчиськові Ґрем. — Усі ж бо знають: «Мідник платить за добро двічі».

— Ні, ні, — забурчав Джейк. — Скажи правильно: «Від мідника порада — за добро подвійна відплата».

Вперше за вечір подав голос шинкар.

— Насправді ти пропустив більше половини, — сказав він, стоячи у дверях за шинквасом.

Мідник завше платить хутко.

Раз — за всяку оборудку.

Двічі — як поможеш зразу.

Тричі — за тяжку образу.

Коли чоловіки біля шинквасу побачили, що там стоїть Коут, їхні обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один місяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечері, і Коут досі не прохопився жодним словом із власної волі. Утім, сподіватися на щось інше насправді було марно. Він прожив у містечку лише рік чи щось таке. Він іще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти років, а його досі називали «тим хлопчиськом із Ранніша», так, наче Ранніш — це якась чужа країна, а не містечко менш ніж за тридцять миль звідси.

— Просто чув якось таке, — явно знітившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.

Старий Коб кивнув, а тоді прокашлявся й повернувся до оповідки.

— Отже, за його амулет можна було віддати ціле відро золотих ноблів, але з Таборліна мідник узяв лише залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова ніч, а на дотик — холодний як лід, але поки він був у Таборліна на шиї, йому не треба було боятися ніяких злих сил. Демонів і тому подібного.

— Я б чимало дав зараз за таку штуку, — похмуро заявив Шеп. Він увесь вечір пив найбільше та говорив найменше. Усі знали: минулого запалка проти ночі на його фермі сталося щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розуміли, що не треба вимагати від нього подробиць. Принаймні зараз, у таку ранню годину і в настільки тверезому стані.

— Атож, хто б не дав? — розважно промовив Старий Коб і зробив добрячий ковток.

— Я, тойво, не знав, що чандріяни — демони, — сказав хлопчисько. — Я чув…

— Ніякі то не демони, — твердо відповів Джейк. — То були перші шестеро людей, які відмовилися обрати шлях Тейлу, і він їх прокляв — прирік на блукання світом…

— То ти розказуєш цю оповідку, Джейкобе Вокер? — різко заговорив Коб. — Бо якщо так, то я просто дозволю тобі розповідати далі.

Двоє чоловіків на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк відвів очі, пробурмотівши якусь фразу, що цілком могла бути вибаченням.

Коб знову повернувся до хлопчиська.

— Це таємниця чандріян, — пояснив він. — Звідки вони взялися? Куди вони йдуть, зробивши свої криваві справи? Це люди, що продали душі? Демони? Духи? Ніхто не знає. — Коб кинув на Джейка безмежно зневажливий погляд. — Хоча кожен йолоп і твердить, ніби знає…

Тут оповідка перейшла у сварку про природу чандріян, знаки, які попереджали обачних людей про їхню присутність, і те, чи захистить амулет Таборліна від розбійників, скажених собак або падіння з коня. Пристрасті вже розпалювались, аж тут розчахнулися парадні двері.

Джейк позирнув на них.

— Ти вчасно прийшов, Фурмане. Скажи-но цьому клятому дурневі, чим демон відрізняється від собаки. Усі ж зна… — Джейк зупинився посеред речення та кинувся до дверей. — Тіло Господнє, що з тобою сталося?

Фурман вийшов на світло; обличчя в нього було бліде й вимазане кров’ю. До грудей він притиснув старий чапрак. Той мав дивну, незграбну форму, неначе в нього загорнули купу хмизу на розпал.

Побачивши Фурмана, його друзі зіскочили з табуретів і поквапилися до нього.

— Зі мною все гаразд, — запевнив він, неквапом увійшовши до загальної зали. Очі в нього були дикуваті, як у норовливого коня. — Усе гаразд. Зі мною все гаразд.

Зв’язаний вузликом чапрак він кинув на найближчий стіл; чапрак важко грюкнув об дерево, наче в ньому було повно каміння. Одяг Фурмана був посічений довгими прямими розрізами. Сіра сорочка звисала з нього клаптями, але подекуди, там, де були зловісні темно-червоні плями, вона прилипла до тіла.

Ґрем спробував посадити його на стілець.

— Матінко Божа. Сядь-но, Фурмане. Що з тобою таке? Сядь.

Фурман уперто хитнув головою.

— Та кажу ж вам, у мене все гаразд. Я не так уже й постраждав.

— Скільки їх було? — запитав Ґрем.

— Один, — сказав Фурман. — Але це — не те, що ви думаєте…

— От холера. Я ж казав тобі, Фурмане, — випалив Старий Коб із тим переляканим гнівом, на який здатні лише родичі та близькі друзі. — Я тобі вже кілька місяців казав. Не можна виїздити самому. Навіть до Бедна. Бо небезпечно. — Джейк поклав долоню старому на зап’ясток, щоб той замовк.

— Просто сядь, — мовив Ґрем, досі намагаючись всадовити Фурмана на стілець. — Треба зняти з тебе цю сорочку й відмити тебе.

Фурман хитнув головою.

— У мене все гаразд. Я трохи порізався, але кров на мені здебільшого Неллі. Воно стрибнуло на Неллі. Убило її милі за дві від містечка, за Старокам’яним мостом.

Після цих новин на мить запала серйозна тиша. Ковальчук співчутливо поклав руку Фурманові на плече.

— Трясця. Це кепсько. Вона ж була лагідна, мов ягнятко. Ніколи не норовила вкусити чи хвицнути, коли ти приводив її по підкови. Найкраща коняка в містечку. Трясця. Я… — Він поступово затих. — Трясця. Не знаю, що й сказати. — Він безпорадно роззирнувся довкола.

Нарешті Коб зумів звільнитися від Джейка.

— Я ж тобі казав, — повторив він, замахавши пальцем на Фурмана. — Тут ниньки такий люд вештається, що забив би тебе за пару грошів, а за коня та віз — і поготів. Що ти