Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Розвертаюся, щоб йти на кухню, але мене зупиняє його оклик.

- Сашо… Дякую.

- Ти вже казав, - кидаю, не розвертаючись, та йду на кухню продовжувати свою роботу.

***

До приїзду Макса ще дві години, тому вирішую піти з Моною на прогулянку.  Одягаю жовтий костюм з шортами і футболкою оверсайз та застрибую у білі кросівки. Виходжу з цуценям на вулицю та йду у напрямку парку. Крихітка ще не звикла до повідка, тому заманюю йти поруч смаколиками напівзігнутою ходою, через що не помічаю, як на мене наїжджає підліток на електоросамокаті. Завалююся на землю, відчуваючи лише пекучий біль, що прострілює коліно та долоню, повідок виривається з рук. Кидаюся до хлопця.

- Вибачте, я не помітила, коли вийшла на велодоріжку! З вами все гаразд?

- Так. Пробачте, відволікся на телефон. Ви як?

   На мирній ноті розходимося, але я тепер не знаю, де мені шукати цуценя. Я навіть не помітила, у яку сторону вона побігла. Відчуваю, як на мене починає накочувати хвилювання, через яке відразу забуваю про неприємні відчуття на зчесаній шкірі.

- Це ваша собачка? – обертаюся на тоненький голос. Позаду мене стоїть білява дівчинка з двома кучерявими хвостиками у милому білому платтячку  з Моною на руках.

- Так. Ти її впіймала?

- Ага. Можна ще трішки потримати? Вона така мила, - дівчинка посміхається, а у мене виникає відчуття, наче я в дитинстві не послухала усі настанови батьків та таки вставила два пальці в розетку і мене  б’є струмом. Ті ж самі зелені очі, той же погляд і ямочка на щоці. Не може бути.

– Ви розбили коліно? Боляче? Тато дмухає, коли я поранюся.

- Не дуже. А ти тут з ким? – озираюся навкруги.

- З мамою. Вона пішла у салон краси, - показує пальчиком на приміщення через дорогу, - а мені сказала зачекати тут, бо туди пускають лише дорослих, - що за маячня?

- Давно ти тут сидиш? – у відповідь дівчинка лише знизує плечима.

- Ходімо знайдемо твою маму.

   Забираю цуценя та беру дитину за руку, щоб перейти через дорогу. Заходимо у салон. Неприємне передчуття шкребе у грудях.

- Як звати твою маму?

- Богдана, - ні, не буває таких збігів. Знайоме відчуття нудоти підкочує до горла. Не вистачало ще її зараз побачити.

   На рецепції повідомляють, що жінка розрахувалася і пішла двадцять хвилин тому. Вона забула про доньку?

- А тато твій де? – боюся запитувати його ім’я.

- На роботі. Але я знаю його номер телефону.

- Зателефонуємо тату. Як тебе звати?

- Ніка.

- А я Олеся, - не знаю чому, але називаю саме цей варіант свого імені, яким уже давно нікому не представлялася.

- Ви схожа на Бель. У вас дуже гарне волосся.

- Якщо я Бель, тоді ти Рапунцель, - дівчинка посміхається.

   Набираю вказаний номер телефону, але ніхто не бере слухавки. Не знаю, що робити. Не хочу лякати дитину дзвінком до поліції, тому приймаю єдине очевидне для мене рішення.

- Ти голодна?

- Жирафа б з’їла, якби вони не були такими милими, - кумедна.

- З Моною, - вказую на собаку, - нас до кафе не пустять і мені потрібно обробити подряпини. Я живу тут, неподалік. Підемо до мене, я тебе погодую і спробую додзвонитися до твого тата. І в салоні лишимо записку з моєю адресою, щоб мама знала, де тебе шукати. Якщо ти мене не боїшся, - підморгую малечі.

- Я боюся тільки опудало діда Руслана на черешні, воно дуже страшне, а ви гарна.

- А ти ще гарніша, - клацаю малу по носі, беру за руку та йду в напрямку квартири, лишивши записку з адресою у салоні.

   Сьогодні у мене наче день волонтера: допомагаю п’яним та загубленим. Що ж, заробити плюсик до карми ніколи не буде зайвим, адже вона і так не надто до мене поблажлива.

   Підіймаємося до квартири і, щойно відкриваю двері, лунає крик: «Мама вдома! Мама вдома!».

- У вас є діти? - запитує, поки знімаємо взуття.

- Можна й так сказати. Я тебе з ними познайомлю. Ходімо помиємо руки.

   Після ванної кімнати заводжу дівчинку до вітальні та відкриваю клітку з папугою. Простягаю руку, щоб він на неї сів.

- Знайомся, це Тако, - папуга настовбурчує білий чубчик і з цікавістю розглядає мою гостю.

- Мама вдома! Будемо їсти! Будемо їсти!

- Круто! Ніколи не бачила папугу, що говорить! Його звати Тако, як бутерброд?

- Ні, як динозавра. Пситакозавр, їхня голова була схожа на голову папуги. Так назвала, бо він навчився повторювати рик динозавра, ще почуєш, він любить погарчати, - відпускаю пташку на підлогу. - Ось, ще поглянь сюди, - вказую на котячий будиночок, - там Локі. А Мону ти знаєш. Можеш побавитися, пізніше їх погодуємо, а я поки розігрію суп.

   Лишаю дівчинку у вітальні, обробляю антисептиком та маззю подряпини і прямую на кухню, прихопивши телефон. Поняття не маю чим годують дітей, але виглядає вона на років шість. Здається, у цьому віці я їла усе.

   За столом дівчинка зовсім не вередує. З’їдає усю порцію та відносить після себе тарілку в раковину.

   Вона з захватом годує папугу огірками та морквою і заливисто регоче, коли Тако починає перед нею танцювати, щоб випросити ще шматочок.

   Телефон так і мовчить. Щоб ще чимось зайняти гостю, пропоную приготувати разом млинці.

- А можна?

- Звичайно. Хочеш зробити усе сама? Я лише допомагатиму.

- Так-так-так! Дякую вам, - Ніка підскакує та обіймає мене за талію. Не знаю, що відчуваю у цей момент, тому незграбно притискаю її до себе. Я ніколи не мала справи з дітьми. Але з цією дівчинкою просто, вона зовсім не капризує.

- Можеш звертатися до мене на «ти».

- Тато каже, що до дорослих потрібно говорити «ви».

- Але я не зовсім доросла, бо досі дивлюся мультики, - підморгую дівчинці та починаю діставати інгредієнти для млинців. Мене не полишає думка, що говорить вона лише про те, що усього її вчить тато. А що тоді робить мама?