Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

справді були мені до серця. Осьдечки «Рівнина», чи то пак «Флатландія» Ебботта. Край поділений на два окремих виміри, де живуть лише планіметричні фігури: трикутники, квадрати, багатокутники. І як же відрізнити себе одну від одної, якщо вони не спроможні бачити себе з висоти пташиного польоту і бачать лише обриси? У цьому стає у нагоді туман. «У густо затуманеному просторі об’єкти, що знаходяться, скажімо, на метровій відстані, є відчутно менш чіткими, ніж ті, що розташовані за дев’яносто п’ять сантиметрів; унаслідок цього, вдивляючись уважно і незворушно, з великою точністю можна вирізнити конфігурацію об’єктів, за якими ведеться спостереження». Щасливі ці трикутники, що, пересуваючись у поволоці, спроможні щось побачити: осьдечки шестикутник, а ось — паралелограм. Ці фігури двовимірні, але все ж таки більш талановиті за мене.

Мені здалося, що я можу процитувати з голови більшу частину цих записів.

— Але як так може бути, — пізніше допитувався я у Паоли, — якщо я забув усе, що мало до мене стосунок? Я ж самотужки створював ту добірку, вкладаючи в неї особисті почуття.

— Але це не твої спогади, — відповіла вона. — Чому ти їх записав — тому, що знав напам’ять. Вони є частиною твоїх енциклопедичних знань, як і всі інші вірші, які ти мені тут цитував першого ж дня, коли ми повернулися.

Хай там як, та я впізнавав їх з першого погляду. Добірка починалася, звісно, з уривка з Данте:

Як, поки хмарна розтає імла,

Наш зір у темряві ще неглибокій

Те розрізни, де досі муть була,

Так ми пішли по стежці неширокій,

Спускаючись у ще хмурніший край,

І меншав мій обман, і ріс неспокій[96].

Д’Аннунціо гарно написав про туман у своєму «Ноктюрні»: «Хтось ступає поряд мене безшумно, ніби босоніж... Туман застилає горло, опускається до легень. Стелиться у бік Великого каналу, колихається і скупчується. Невідомість сірішає, стає легковиснішою, ховається в тінь... Поряд з будиночком антиквара несподівано розчиняється». Отакечки, антиквар, як чорна діра, те, що у неї падає, ніколи більше не виринає назовні.

А ось класичний початок «Холодного дому» Діккенса: «Туман усюди. Туман униз за річкою, спадає поміж острівців і зелених лук; туман стелиться вгору за течією, збруднілий поміж корабельних рядів, що тягнуться аж до берегів великого (брудного) міста...» Знаходжу рядки Емілі Діккінсон: «Let us go in. The fog is rising»[97].

— А я не знала Пасколі, — промовила Сибілла. — Послухай-но, як гарно...

Тепер вона стояла саме так близенько, що могла торкнутися своїми пасмами моєї щоки. Могла, але не торкнулася. Дівчина покинула говорити французькою і почала читати італійською з м’якими слов’янськими інтонаціями:

І бачу непорушні дерева у легкій поволоці,

І чую, як протяжливо гуде пароплав на тому боці.

Сховай, тумане тьмяний й невідчутний,

Сховай і ти, диме вдосвітній,

Увесь світ навкруг і

Обрій той нетлінний[98].

Вона замовкла на третьому куплеті.

— Туман... gemica?

— Так, «стогне».

— А, — здавалось, дівчина зраділа, що дізналась нове слово.

Стогне туман, завиваючи чудними повівами вітру,

Несамовито жбурляє засохле листя у яму ветху.

Червоногрудка пірнула у дірку в сухій огорожі —

вона завжди на сторожі.

У тумані тривожний голос очерету бринить,

А понад туманом дзвону луна летить[99].

Чудовий туман у Піранделло, і не скажеш, що сицилієць: «Туман розривається на шмаття... Побіля кожного ліхтаря виднівся ореол...» Хоча, де йому до краси міланського туману Савініо[100]: «Туман зручний... Він перетворює міста у величезні бонбоньєрки, а його мешканців — у цукати. Одягнувши каптури, ходять у тумані чоловіки й жінки. Легенький туманець застилає їм ніс і ледь відкриті вуста... Зала, подовжена безліччю дзеркал... обійнятися, досі видихаючи туман, поки туман за дверима притискається до скла, він прозористий, тактовний, безсловесний, заступницький...»

А ось про міланський туман у Вітторіо Серені:

«Туманним вечором двері розчинені настіж у пустоту, ніхто не входить і не виходить, хіба туман і крики вуличного газетяра — парадокс — «Іль Темпо ді Мілане» — алібі й благословення туману, все потаємне — приховане, суне просто на мене, забираючи від мене минуле, наче історію, наче пам’ять, двадцятий, тридцятий, тридцять третій роки, немов трамвайні номери...» [101]

Чого тут тільки немає. Ось «Король Лір»: «Най огорнена туманом, сонцем здійнятим з боліт...» А як тобі Кампана: «З розбитих червоних бастіонів, роз’ятрених туманом, нечутно линуть довгі вулички. Підступний тумановий пар посмучує баштові шпилі, довгі німі вулички, незалюднені, немов після розгрому...»[102]

Сибіллу зачарував Флобер: «За незапнутим вікном минав білястий день, удалині виднілися дерев верховіття, а ще далі, далі — луки, напівогорнені туманом, що клубочився у місячному світлі». Так само, як і Бодлер: «Будинки потопають в тумані, притулок останній приймає стражденних смерть».

Вона вимовляла чужі слова, та для мене то було, немов цюркотіння струмочка. Може, хтось украде твій цвіт...

Вона була, а от туману не було й близько. Він розтав від погляду чужого, від чужих слів. Може, колись я справді зникну за туманом, якщо Сибілла поведе мене, її рука в моїй руці...

Я вже пройшов кілька тестів у Ґратароло, в цілому він підтримав дії Паоли. Він надзвичайно схвально відгукнувся про те, що я вже майже все можу робити самотужки, навіть уникнув початкових фрустрацій.

Багато разів увечері ми (Паола, я, Джанні і дівчата) проводили час, граючи в скребл. Кажуть, то була моя улюблена гра. Я легко знаходжу слова, навіть найвигадливіші, штибу «акровірш» (чіпляючись за часточку «акро») чи «з’юґма»[103]. Я скористався двома літерами «І» та «З», що стоять на початку у віддалених одне від одного словах по вертикалі, і, почавши від першого червоного квадрата з першого горизонтального ряду, зачепив ще й другий, склавши слово емфітевзис[104]. Отже, двадцять одне очко множимо на дев’ять, додаємо п’ятдесят бонусних за використання геть усіх своїх літер. У сумі — двісті тридцять дев’ять пунктів одним махом. Джанні лютував, репетуючи: «То он ти який безпам’ятний!» Але то вистава, щоб мене підбадьорити.

Але я не тільки втратив пам’ять, можливо, я навіть живу фальшованими спогадами. Ґратароло якось прохопився, що у подібних до мого випадках дехто вигадував собі уривки з минулого, яких ніколи не було