Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Вона китайська, – підтвердив Джек. – Я бачив абсолютно ідентичну в колекції мого дядька – затятого колекціонера китайської порцеляни. І пригадую, що недавно помітив таку ж вазу.

– Китайська ваза, – замислився Левінґтон. Хвилину чи дві він губився у власних думках, потім раптом підвів голову, при цьому його очі дивно блищали. – Гартінґтоне, як довго та ваза у вашого дядька?

– Як довго? Справді не знаю.

– Думайте. Він недавно її купив?

– Я не знаю… так, гадаю, недавно, якщо замислитись. Мене не дуже цікавить порцеляна, та я пам’ятаю, як він показував мені свої «нещодавні надбання», і вона була серед них.

– Менш ніж два місяці тому? Тернери виїхали з Вересового котеджу лише два місяці тому.

– Так, думаю, саме так.

– Чи ваш дядько інколи бере участь у заміських розпродажах?

– Він завжди їздить на розпродажі.

– Отже, не буде надзвичайно неймовірним, якщо ми припустимо, що, власне, той експонат він придбав на розпродажі речей Тернерів. Дивний збіг, або, можливо, це те, що я називаю доторком сліпої справедливості. Гартінґтоне, ви повинні негайно дізнатись у дядька, де він придбав ту вазу.

Обличчя Джека спохмурніло.

– На жаль, це неможливо. Дядько Джордж подався в подорож на континент. Я навіть не знаю, куди до нього писати.

– Як довго він подорожуватиме?

– Від трьох тижнів до місяця щонайменше.

Запала тиша. Феліс сиділа, стурбовано переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.

– Що ще ми можемо зробити? – стримано запитала вона.

– Є дещо, – промовив Левінґтон із придушеним захопленням у голосі. – Можливо, це незвично, та я гадаю, ми досягнемо успіху. Гартінґтоне, ви повинні дістати ту вазу. Принесіть її сюди, і, якщо мадемуазель дозволить, ми проведемо ніч у Вересовому котеджі, прихопивши із собою вазу.

Джек відчув, як у нього мурашки побігли по шкірі.

– Що, на вашу думку, трапиться?

– Не маю уявлення… але, чесно кажучи, вірю, що таємницю буде розкрито й привид щезне. Цілком можливо, що у вазі є подвійне дно, що там щось заховане. Якщо не проявляться ніякі феномени, то використаємо власну винахідливість.

Феліс плеснула в долоні.

– Це чудова ідея! – вигукнула вона.

Очі її світилися від ентузіазму. Джек навіть крихти такого ентузіазму не відчував… Власне, у душі він страшенно боявся, та ніщо не змусило б його в цьому зізнатись перед Феліс. Лікар поводився так, наче то була найприродніша пропозиція у світі.

– Коли ви зможете взяти вазу? – запитала Феліс, повертаючись до Джека.

– Завтра, – мовив останній неохоче.

Тепер він змушений це зробити, але спогади про той божевільний крик про допомогу, який переслідував його щоранку, мають бути безжально затоптані, і він до них не повинен повертатися, хоча б у міру своїх сил.

Наступного вечора він пішов до дядькового будинку й узяв потрібну вазу. Коли він угледів її, то був переконаний більше, ніж будь-коли, що це саме та ваза, котра намальована на ескізі водяними фарбами. Проте як би пильно він її не роздивлявся, але так і не зумів побачити ознак ніякої прихованої ємності.

Об одинадцятій він і Левінґтон прибули до Вересового котеджу. Феліс їх уже чекала й тихо відчинила двері ще до того, як чоловіки встигли постукати.

– Заходьте, – прошепотіла вона. – Мій батько спить нагорі, не треба будити. Я вам тут приготувала каву.

Дівчина провела їх до маленької затишної вітальні. На решітці там стояла спиртова лампа, нахилившись над якою Феліс налила їм запашної кави.

Потім Джек розпакував китайську вазу, загорнуту в багато шарів паперу. Дівчина ахнула, коли побачила її.

– Так, так! – із запалом вигукнула вона. – Це вона… Я б де завгодно впізнала її.

У той час Левінґтон проводив власні приготування. Він прибрав безліч вазочок з маленького столика та поставив його посеред кімнати. Навколо розташував три стільці. Потім, узявши у Джека блакитну вазу, поставив її посередині столика.

– Тепер, – промовив він, – ми готові. Вимкніть світло та сядьмо всі навколо столика, у темряві.

Усі інші підкорились. У темноті знову почувся голос Левінґтона.

– Думайте про щось… або ні про що. Не примушуйте думки. Можливо, один із нас має властивості медіума. Якщо це так, ця особа ввійде в транс. Пам’ятайте: немає чого боятись. Виженіть страх зі своїх сердець і пливіть за течією… пливіть…

Його голос віддалився, настала тиша. Хвилина за хвилиною ця тиша, здавалось, наповнювалася різними можливостями. Левінґтону легко сказати «виженіть страх». Але Джек відчував не страх, а паніку. І він був майже впевнений, що Феліс відчувала те саме. Раптом він почув її голос, тихий і переляканий.

– Щось жахливе трапиться. Я це відчуваю.

– Виженіть страх, – сказав Левінґтон. – Піддайтесь впливу.

Темнота здавалася ще темнішою, а тиша – ще гострішою. І все ближче й ближче насувалось це невизначене почуття небезпеки.

Джек відчув, як він задихається… кам’яніє… якесь зло було дуже близько…

І потім момент напруження минув. Він плив, плив за течією… із заплющеними повіками… спокій… темрява…

Джек злегка заворушився. Голова його була важка… важка, як свинець. Де він?

Сонячне світло… пташки… Він лежав, дивлячись у небо.

Потім усе згадав. Засідання. Маленька кімната. Феліс і лікар. Щось трапилось.

Він сів, у голові так боляче пульсувало, Джек роззирнувся навколо. Він лежав у невеличкому переліску неподалік від котеджу. Поряд нікого. Юнак вийняв годинник. На його подив, стрілки показували пів на першу.

Джек ледь звівся на ноги й так швидко, як міг, побіг до котеджу. Вони, напевно, стривожились його неспроможністю вийти з трансу та винесли на свіже повітря.

Діставшись котеджу, він гучно загримав у двері. Та відповіді не було, як і ніяких ознак життя всередині. Вони, напевно, пішли по допомогу. Або… Джек відчув, як якийсь незрозумілий страх заполонив його. Що ж трапилося минулої ночі?

Хлопець якнайшвидше попрямував до готелю. У той момент, коли він збирався розпитати на рецепції, раптом відчув сильний удар у ребра, що майже збив його з ніг. Обертаючись, щоб висловити своє обурення, він узрів сивоволосого джентльмена, що заходився від сміху.

– Не чекав мене, мій хлопче. Не чекав, еге ж? – промовив той суб’єкт.

– Ой, дядьку Джордже, гадав, що ви за багато миль звідси… десь в Італії.

– Та ні! Приземлився в Дуврі минулої ночі. Вирішив поїхати до міста та зупинитись дорогою тут, щоб тебе побачити. І що ж я бачу? Не був удома цілу ніч, еге ж? Щось цікаве відбувається…

– Дядьку Джордже, – Джек різко його зупинив. – Маю вам розповісти надзвичайну історію. Посмію сказати, ви не повірите.

– Посмію сказати, що не повірю, – сміявся старий чоловік. – Але спробуй, хлопче.

– Та мені потрібно щось поїсти, – продовжував Джек. – Я зголоднів.

Він