Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Знову налив штабс-капітан. От не повірите, Єлизавето Павлівно, ще ми від хутора до шляху не доїхали, а вже по три чарки перехилили, і зробилося мені так добре, що аж розплакався я. Ви от спитаєте мене, чого ж плакати, коли їдеш у машині, наче пан який, випиваєш у поважній компанії ад’ютанта самого Великого князя, і не бражку якусь, а шляхетний напій семирічної витримки! Так ото і розплакався, що добре мені стало, вославив я государя нашого, під покровом якого щасливі ми і задоволені, а у важкий момент раді померти на славу нашої зброї і на користь нашої імперії. Побачивши сльози мої, Іван Іларіонович налив по четвертій, і тут коньяк в його флязі закінчився. Я цьому аж зрадів, бо тримав у голові згадку про виступ у Ромнах, хоч те, що збирався промовляти, вже почав трохи забувати. Точніше, не забувати, а плутати. Початок промови пішов у мене в кінець, а кінець — у початок. Речення шпорталися, вислови з одних абзаців, наче бур’ян, проростали в зовсім інших, замість вишуканого ладу виходив якийсь гармидер, який мене хвилював, але не сказати щоб дуже вже сильно.

Я подумав, що одна чарка нічого вже не зіпсує, то й випив, тим більше їх благородь виголосили тост за перемогу нашої славної зброї над злим тевтоном та підступним австріяком. Ну як за таке можна було не випити? Я навіть стоячи це намагався зробити, до авто не звик, забув, що там стеля є, і вдарився головою, але чарку випив, потім тільки зашипів. Їх благородь помітили мою мужність і сказали, що навіть у бою, коли куля поцілить, справжній військовий, якщо вже чарку тримає, мусить її випити, а вже потім падати і вмирати чи просити про допомогу, залежно від тяжкості поранення. Іван Іларіонович розповів про одного полковника, який під час японської війни сидів у бліндажі з бойовими товаришами. Пили горілку, не якесь там рисове пійло, яке вже всім набридло, а справжню горілочку, доставлену аж із Росії та охолоджену в гірському струмочку під наглядом трьох солдатів із Кавказу, бо наші могли б і випити. Так ото тільки розлили пани офіцери ту горілочку, тільки сказали тост за перемогу над вузькооким супостатом, як прилетів від японця снаряд і поцілив у самий бліндаж. Та так поцілив, що зніс пану полковнику верхівку черепа. Але от що значить військова людина, навіть за такої оказії полковник чарку з рук не випустив, коли дим розійшовся, вилив горілочку в рот, який був майже цілий, ковтнув, закректав від задоволення, белькотом наказав атакувати і тільки після цього помер. Бойові товариші полковника вибігли з бліндажа і підняли полк в атаку, захопили сопку, де був супротивник, і на ворожих позиціях пом’янули загиблого товариша. Оце такі славні наші воїни, Єлизавето Павлівно!

Розповів Іван Іларіонович мені цю душокорисну історію, а ми якраз на шосе виїхали і покотили до Ромен. І тут Іван Іларіонович звідкілясь узяв іще одну флягу. На моє прохання звільнити мене від випивання сього вмістилища благодаті їх благородь сказали мені, що я тепер військова людина і лінія фронту проходить по цій чарці, тому коли офіцер наказує „Вперед!“, треба іти вперед, хоч на кулемети, хоч на гармати, а хоч на чарки, з відвагою і без жодних сумнівів. А потім їх благородь як закричать „Вперед, Ванюшо!“ — і я з переляку, який у мене є перед панами офіцерами, випив. Якийсь дивний напій, схожий на самогонку, яку жене дід Юхим Дещиця на прізвисько Трикурки. Пам’ятаєте, він приходив до нас, щоб собачат купувати. У того діда Юхима самогонка іде дуже легко і добре, а потім р-раз — і сидиш наче у скляній кулі. Все бачиш, все чуєш, тільки нічого сказати не можеш, усміхаєшся, мов той собака на Великдень, коли винесуть йому кісток з холодцю. А з самогонкою діда Юхима була історія.

Якось вітер сильний нахилив баню церкви Івана Предтечі у Петрівцях. А тут же скоро престольне свято, мав прибути з Полтави сам владика Полтавський та Переяславський Назарій, архієпископ, людина сувора, яка безладу не потерпіла б! Панотець, тоді це Іонафан був, зібрав мужиків, каже — відро казьонки виставлю, тільки допоможіть. Мужики кажуть, що від казьонки голова болить, а от якби відро горілочки від діда Юхима Трикурки, то інша справа. Трикурки — це було вуличне прізвисько діда Юхима. Є такий у Малоросії звичай по селах називати людину не так, як по пашпорту чи у церковних книгах записано, а по-вуличному. Вуличні прізвиська беруться або від батька, або з якихось кумедій. Ото дід Юхим був довго Карасятком, бо батька чи його прозвали Карась за те, що карасів він дуже любив. Казав, що карась зі всіх риб найсмачніший і в раю карасі водяться у ставках, щоб ними святі люди ласували. За те, що насмілився про рай теревенити, тодішній панотець у поліцію скаржився, бо що ж воно буде, коли всяк мужик рай за велінням черева свого зображуватиме? Поліція дала Юхимовому батьку канчуків, і про рай він більше не згадував, але карасів і далі їв, аж поки не помер, бо вдавився кісточкою, коли у піст кроля їв. Воно як твоя планида — карасі, то і їж карасів. Панотець сказав, що то божа кара Карасю, як відтоді звали всі покійного. А дружину його — Карасихою, а дітей — Карасятами.

Ото був Юхим Карасятком, поки якось поїхав до Ромен кабанця продавати. Дебелого кабанця, такого, що пудів на десять м’яса та сала. Добре грошви хотів виручити за нього. І виручив, бо торгувати вмів. Та потім занесло Юхима до корчми. Збирався чарку випити — і додому, але там обсіли його цигани, закрутилося все, далі нічого не пам’ятав, зранку прокинувся у холодній. Виявилося, що стражники схопили його за те, що сходив до вітру перед будинком справника. Воно б, може, і нічого страшного, але перед будинком був квітник, де росли улюблені квіти дружини справника, а Юхим, бідолаха, вцілив саме у них, та ще й на очах господині. Яка закричала страшно і знепритомніла. То це вже майже політична справа була. Юхима схопили, одволали добряче ногами та канчуками і кинули до холодної.

Там Юхим зранку прокинувся, постогнав через збиті боки та філейні частини, потім чап-чап по кишенях, а грошей — катма. І тих