Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ніч у самотньому жовтні" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 49
Перейти на сторінку:
спантеличений, здоровань повернувся до все ближчої постаті, тоді назад. Виявилося, що біг до нас не хто інший, як Добрий Доктор. Я гавкав і гавкав, бо, схоже, це діяло.

Підійшовши до велета, Добрий Доктор поклав руку на його лаписько.

— Ага, дехто собаку й у дощ виганяє, — зауважив він.

Я замовк. Велет повернув голову й витріщився на Доброго Доктора, не мавши, без сумніву, що сказати на такий дотепний випад.

— Песик хоче, щоби ти пустив кицьку. Кицька теж хоче на землю. Постав її та ходи зі мною. Зла ніч для прогулянки, ллє як з відра.

— Зла... ніч, — відгукнувся здоровило.

— Так. Тож став кицьку та йди зі мною.

— Злий... дощ...

— Достоту. Кішку. Вниз. Зараз. Йди. Зараз. Зі мною.

— Кіш-ка... ки-ця... вниз, — вимовив здоровань, нахилившись і м’яко випустивши Сірохвістку на дорогу. Випростовуючись, він зустрівся поглядом зі мною й додав:

— Доб-рий... пес...

— Без сумніву, — сказав Добрий Доктор, узявшись за лапу велетня вже обіруч і розвертаючи його назад до садиби.

— Забираймося звідси, — сказала Сірохвістка. Так ми й зробили.

21 жовтня

В’язні розбурхуються, але їхні в’язниці досі тримаються. Зранку я заходив до Ларрі. Порадив йому відгукуватися на Щасливчика, якщо, блукаючи лісами, почує від когось таке звертання. Для цього я вимушений був трохи поділитися з ним чужими умовиводами щодо його ролі. Він погодився діяти ще обачніше. Поділився я з ним і рештою здобутків, бо вважав нас партнерами. Розповів про все, окрім справжньої особи Лінди Ендербі. Не хотілося мені руйнувати його ілюзії щодо милої літньої пані, чия компанія так його потішила. В усякому разі «пані» дізналася про Ларрі все, що змогла, — навряд багато, адже Телбот сторожко охороняє свою химерну таємницю. Тому я вирішив: не буде великого ризику, якщо Ларрі ще трохи поплекає приємні спогади про візит. Хай ще кілька днів поживе з полудою на очах, тоді я її зніму.

— Чути щось нове про поліцію та шуканину? — запитав я.

— Вони й досі розслідують справу, але допитали вже нібито всіх. Тепер заходилися обшукувати придорожні поля. Гадаю, їхня остання версія полягає в тім, що полісмена скинула кобила, яка згодом повернулася на їхню стайню.

— Мабуть, його не винесло. Може, поплив у море.

— Можливо. Без сумніву, вони добре пильнують, чи не винесе когось річка.

— Цікаво, чи не сполохнуть вони Графа, якщо, шукаючи, зайдуть досить далеко?

— Закладаюся, він уже перебрався.

— То ти теж думаєш, що він має й іншу криївку?

— Авжеж. Це в його стилі. І це слушно. Місце для втечі слід мати кожному. Обережності забагато не буває.

— А ти його маєш?

Він усміхнувся.

— Надіюся, і ти теж.

А ось коли я всміхаюся, по мені й не скажеш.

Потім я рушив шукати Сірохвістку, щоби спробувати вмовити її ще раз спуститися до крипти. Але її ніде не було. Зрештою я здався й посунув до Растова.

Вапнюги я теж одразу не знайшов, тому заходився ставати дибки й зазирати у вікна. Побачив я там Растова власною особою. Згорбившись у кріслі, однією рукою він тримав пляшку горілки, а другою притискав щось до грудей — чи не ту свою ікону? Щось ворухнулося на підвіконні, і я впізнав свого недавнього помічника. Вапнюга підняв голову, подивився на мене, а тоді кивнув у бік сусідньої кімнати. Відтак сповз на підлогу й щезнув.

Я підійшов до сусіднього вікна, яке було прочинене. За лічені хвилі там виліз змій.

— Привіт, шипучий, — привітався я. — Як воно?

— Інколи я шкодую, що більше не живу в полях. Тепер я саме готувався б до тривалої зимової сплячки.

— Погана нічка?

— Я виліз саме вчасно. Він знову за своє. П’є та співає сумних пісень. Перебравши міру, він може втягнути нас у неабияку халепу. Хоч би ж вирішальної ночі був тверезий...

— Сподіваймося на це.

Ми рушили на задній двір.

— Чимало роботи? — спитав змій.

— Навіть не сумнівайся.

— Слухай, Нюху... Шеф не каже мені всього, а Ночовій день чи два тому згадував, що, мовляв, є ворожбитські способи дізнатися, відчиняє хтось чи зачиняє. То правда?

— Він має рацію. Але ті способи ненадійні, доки місяць не помре. На них потрібна чимала снага.

— Як довго часу має пройти?

— Кілька днів.

— Отже, всі зможуть дізнатися приналежність інших, і то скоро?

— Так і буде. Так завжди буває. Ось чому важливо спершу доробити всі спільні справи. Щойно проляже лінія фронту, колишні спільники можуть стати новими ворогами.

— Не хотілося б мені ворогувати з тобою чи Ночовієм.

— Із цього ж не випливає, що ми мусимо повбивати одне одного до великої події. Я, власне, завжди сприймав такі замахи як прояв слабкості.

— Але ж когось щоразу таки вбивають.

— Так, я щось таке чув. Проте це скидається мені на марнування енергії, бо ж до цього все одно дійде в кінці.

— І половина з нас загине внаслідок реакції на перемогу другої половини.

— Суперники рідко діляться порівну. Завжди важко сказати, як розподіляться сили чи хто з’явиться на герць. Чув, була колись Гра, з якої всі гравці вибули останнього дня. Не з’явився ніхто. І це теж було неправильно. Подумай про це. Будь-хто, кому просто стало б відваги, міг би вчинити на свій лад.

— І коли вже буде відомо?

— Дуже скоро. Гадаю, хтось працює над цим аж тепер.

— А ти вже знаєш?

— Ні. Проте невдовзі буду. Не люблю щось знати передчасно.

Вапнюга заповз на старий пень. Я всівся на землю поруч.

— Хоча б тому, — провадив я, — що це завадило б мені дещо в тебе зараз попросити.

— Що ж саме?

— Чи не міг би ти ще раз зазирнути до крипти? Хочу знати, чи Граф досі там.

Він помовчав, покрутився на сонечку, виблискуючи лускою. Тоді відказав:

— Ні. Нам туди не треба.

— Чому?

— Я вже знаю, що він не там.

— Звідки?

— Минулої ночі я почепився на сливі, куди, як мені стало відомо, учащає Голка під час годування. Щойно кажан з’явився, я сказав йому: «Добрий вечір».

«Це ти, Вапнюго?» — спитав він.

«Саме так, — відказав я. — Як літається?»

«Гаразд. Гаразд, — відповів Голка. —

1 ... 19 20 21 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"