Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дивився в дзеркало на свою ідеально-лису голову і наважувався. Наважувався застосувати магію до себе. Було трохи лячно, звісно. Раптом я скажу: «ЗРОСТАЙ!», – і в мене просто збільшиться зріст? Метрів так до трьох. І що робити потім?.. Не подобається мені це Знамення, щоб його. Жодної конкретики, ще й таке відчуття, що постійно носиш із собою базуку, але не знаєш, з якого боку ця штука стріляє…
– Трясця, ганчірко, зберись! – Тихим голосом спробував підбадьорити себе. – У цього Подиху… Або Принципа… Коротше! У цієї штуки все зосереджено на моїм бажанні та волевиявленні, так?
Звичайно, ніхто не відповів. Даша з домовиком були відіслані на кухню, щоб не заважати чарівному таїнству. Відразу після того, як на пару пореготали з моєї нової зачіски.
– Так! – Довелося відповісти за всіх. – А це означає, що тут, як і з Очима, потрібно просто правильно зробити запит. Тільки тут, скоріше, навіть не запит, а вимога. Так, вимога!
Я дивився на своє відображення. Абсолютна лисина мужика в дзеркалі збивала з пантелику і була незвичною, але я все ж таки зібрався. Сконцентрувавшись на тій самій улоговині між ключицями, я закликав цей вітер, цей Голос.
Щось вийшло. І знову міні-ураган у горлі. Я дивився в дзеркало і постарався чітко уявити, що моя борода виростає мені до грудей. Причому не просто так, як у батюшки. А немов борода, яка тільки-но відвідала барбершоп. Потримавши в голові цей образ секунд п'ятнадцять, я все ж таки зважився, відкрив рота й видихнув.
– ЗРОСТАЙ! – І в мене відразу ж сильно засвербіло обличчя. Бо коли в тебе за десять секунд виростає десять сантиметрів бороди – це дуже незвично!
Двері ванної відчинилися і до мене вдерся цікавий ніс моєї дружини.
– Любий! Як ти? Все добре? – Купа тривоги у голосі. Але все розтало без сліду, коли вона побачила мене на власні очі.
– Твою ж матір… Та ти ж хіпстер тепер… – Пирснула благовірна.
– Ну, тебе, жінко, – відмахнувся я, – Парамоне, як тобі маскування?
– Не впізнати тебе Вікторе. Пригадую, у сусідньому селі від мого минулого будинку жив батюшка…
Ось тут Дашку й розірвало реготом. Можливо, це суміш пережитого протягом дня. Все-таки про магію дізнатися, ще й зрозуміти, що ми незабаром несподівано розбагатіємо. А тепер ще й рідний чоловік виглядає як… як невідомо хто.
Отже, посадив я її за стіл у кухні й пішов по домашню аптечку, знайти щось заспокійливе. Бо сміх явно нагадував істеричний.
– Вітя, ну куди ти підеш один?.. Я тут збожеволію від страху, поки дочекаюся тебе! – Трохи заспокоївшись, почала відмовляти мене дружина. – Зрозумій, ти дуже класний, звичайно, але ж ти не герой твого улюбленого фентезі, не персонаж коміксу і навіть не пересічний спецназівець! Іти до бандитів із кілограмами золота, хай і замаскувавшись – це дуже, дуже, блін, небезпечно!
– Розумію, Даш. Але бізнес розпочинати – теж небезпечно. Проте бізнесменів повно, незважаючи на ризики. Політиком ставати – теж досить небезпечно. Але дурнів відмовитися – не так уже й багато. Даша, життя – у принципі, вельми небезпечна штука. Але якщо ми хочемо його покращити – треба щось робити… Парамон. – Повернувся я до домовика. – Покажи їй сумку.
– Яку сум... хай мені грець... – Моя ненаглядна так і не закінчила фразу, дивлячись на розкритий туристичний баул, що виник під ногами, з якого на неї дивилися кілограми сонячного металу.
– Це ж… скільки ж… – Продовжувала перебувати у ступорі дружина.
– Багато, Даша. Це багато. Близько мільйона доларів. Якщо чисто за вагою здавати. Але там є й штуки, які можуть потягнути, як історична цінність… До речі, Парамоне, а чому воно все виглядає, як із прилавка? Блищить, без бруду? Твоя робота?
– Каюся, Вікторе. Подумав, що лиха не буде, якщо скарб трохи до ладу приведу. Так завжди сказати можна, що це просто спадщина ваша, або ще чогось…
– Дружище, я тебе обожнюю, дякую! – Схопив я маленьку долоню домовика і емоційно її потрусив.
– Та годі тобі, що я?.. Ти ж все дістав, Хазяїне... – Видно було, що дух збентежений, але йому приємно.
– Ну, мізків дістати вистачило, а до ладу привести – бачиш, не вистачило. Дякую ще раз. – Я обернувся до дружини. – Ну, тепер ти бачиш, що маємо? І я не збираюся тягти туди все. Мені вистачить сумки з кількома важкими предметами. Два-три кілограми. Для першого разу достатньо. І квартиру купимо, ще й залишиться.
– Вітю… – Повільно почала дружина. – Ти просто космос! А як ти це тягнув? Мені уявити страшно, скільки воно важить!
– Майже п'ятдесят кілограмів. Було непросто, так. – Тут вже я став на місце домовика, зніяковівши. Поки не схаменувся. – Так, годі мені мозок пудрити, хитрюга. Я беру пару кілограм, викликаю таксі та їду! Не обговорюється! – Як міг, суворо я глянув на дружину, що тільки відкрила рот.
– Добре… Це справді розумно. Тим більше, із твоїми новими фокусами. – Тут вона хитро посміхнулася. – Але ж ти не думаєш, що я дозволю тобі продати хоч краплю цього золота, попередньо в ньому не порившись? Раптом щось у хазяйстві знадобиться?
– О Боже. – Я дуже добре знав цей погляд, щоби сперечатися. Це був погляд закінченого шопоголіка. Тому я просто зобразив, що знімаю з голови капелюх і зігнувся в мушкетерському поклоні перед леді. – Добре, Даріє Андріївно, приступайте до мародерства.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.