Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Панночко!

Біля мене стояв Норіс, найвищий і найкремезніший з усіх копачів. Його шкіра виблискувала, над голеною маківкою стирчала світла щетина. З шиї шкірився череп з крильцями — татуювання.

— Пробачте, панночко, — провадив він. — Я до ладу розчув? До труни підходити не можна?

— Саме так.

— То зупиніть свого приятеля! Погляньте, що він робить!

Я обернулася. Джордж із Джопліном уже зайшли за ланцюги й наближалися до домовини. Вони жваво розмовляли. Джоплін міцніше стиснув під пахвою свої папери.

— Джордже! — гукнула я. — Що ти, в біса...

І тут я все зрозуміла.

Віко! Напис!

Не припиняючи розмови, Джордж із Джопліном схилились над труною й заходились зішкрібати з віка бруд. Джордж працював кишеньковим ножиком, легенько зсунувши віко вбік. Срібна сітка теж трохи сповзла з одного боку.

Норіс і далі щось казав мені, та я його не чула, бо саме тієї миті побачила збоку від Джопліна й Джорджа третю постать.

Вона була мовчазна, нерухома, висока й худорлява. І лише частково матеріальна: залізна домовина проходила крізь краєчок її довгого сірого плаща. Від місця, де височіло видиво, тяглися блискучі нитки плазми — короткі й звивисті, мов щупальця в актиній, проте ні рук, ні ніг мені видно не було, тільки примарний серпанок плаща. Голови під високим із загнутим кінчиком каптуром теж майже не було видно — за винятком двох деталей: гострого, білого, мов риб’яча кістка, підборіддя й роззявленого рота з вишкіреними зубами.

З подиву я й сама роззявила рота... аж тут почула, як у моїй голові, в такт серцебиттю, залунав тихий голос:

«Дивися! Дивися!»

— Джордже...

«Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...»

— Джордже!

Ні Джордж, ні Джоплін не ворушились, хоч привид стояв прямо перед ними. Обидва так і застигли на колінах, зішкрібаючи з віка бруд. Очі їхні вирячились, а обличчя скам’яніли.

«Дивися...»

Тихий голос водночас заколисував і огортав холодом. Він перемішав мої почуття. Я жадала й скоритись йому, й позбутись його...

Я змусила себе поворухнутись.

Привид теж поворухнувся. Він виріс — і величезним сірим стовпом полинув до зірок.

Позаду мене хтось скрикнув. Як невчасно! Я стиснула руків’я рапіри.

Привид навис над Джорджем і Джопліном. Вони здригнулись — і ніби прокинулись, труснувши головами й озирнувшись. Я почула, як заволав Джордж, і побачила, як Джоплін упустив свої папери. Привид на мить застиг над ними. Я знала, що зараз станеться: він водоспадом упаде на них і поглине обох.

А я так далеко! От дурепа!.. Ні, рапіра тут не допоможе!

Проте часу шукати іншої зброї вже не було. Отже, рапіра...

Привид почав вигинатись униз дугою, роззявивши зубастого рота.

Я кинула в нього рапірою — вона закрутилась у небі, як колесо.

Джоплін, заточившись у паніці, наштовхнувся збоку на Джорджа. Той, гарячково намацуючи на ремені хоч яку-небудь зброю, втратив рівновагу і впав.

«Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...»

Рапіра пролетіла між їхніми головами. Посріблений клинок розтяв обличчя, сховане під каптуром.

Привид зник. Голос у моїй голові вщух. Хвиля потойбічної сили вирвалася з кола і збила мене з ніг. Локвуд щодуху — аж пальто затріпотіло за його спиною, — підбіг повз мене до могили. Проте там уже все було гаразд. І з Джорджем та Джопліном — теж. Біля домовини панувала тиша. Літні зорі сяяли над нашими головами.

Гість уже пішов.

8

Увесь цей час Локвуд поводився напрочуд стримано. Він не говорив ні слова на кладовищі. Не говорив ні слова дорогою додому. Зачекав, поки ми замкнемо за собою двері, вимкнемо охорону проти привидів і покидаємо свої торбини в куток. Лише тоді його витримці настав кінець. Він попрямував разом з Джорджем до вітальні і, не звернувши уваги навіть на какао з чипсами, яким ми зазвичай ласуємо після роботи, заходився розпікати Джорджа по заслузі.

— Я дивуюсь тобі! — кричав він. — Ти ризикував не тільки своїм життям, а ще й життям цього бовдура Джопліна. Ще кілька секунд — і привид торкнувся б вас! Якби не Люсі, ти б не стояв тут переді мною! І не треба правити мені теревені, що Джерело нібито було знешкоджено! Хіба ти забув, що не можна підпускати сторонніх людей до активного Джерела в оперативній ситуації?! Ти ж знаєш це правило! Про що ти взагалі думав?!

Джордж умостився на своєму улюбленому стільці біля кавового столика. На його обличчі, звичайно невиразному, перемішались каяття, роздратування й байдужість.

— Ми говорили про напис на віку, — понуро відповів він. — Коли домовина опиниться в руках ДЕПРІК, ми більше її не побачимо. Тому Джоплін і запропонував...

— Тебе не повинно обходити, що там пропонує Джоплін! — не вгавав Локвуд. — Гадаєш, це тебе виправдає — мало не загинути через подряпини на старій домовині? Ти дивуєш мене, Джордже! Слово честі, дивуєш!

Насправді ж ні він, ні я анітрохи не дивувались. Однією з найприкметніших Джорджевих рис — поряд із сарказмом, терплячістю й надзвичайною кмітливістю, — є його потяг до всього незвіданого. Коли він не порпається в запорошених архівах, вивчаючи обставини майбутньої справи, тоді він порпається в запорошених архівах, вивчаючи Теорію Привидів і намагаючися з’ясувати, чому духи повертаються і як саме вони це роблять. Це стосується не тільки нашого черепа в склянці, а й будь-якої речі, що має потойбічну силу. Залізна труна з кладовища, звичайно, теж підпадала під цю категорію.

Зрозуміло було й те, що цей учений сухар Джоплін теж поділяв цю Джорджеву пристрасть.

Локвуд замовк. Згорнувши руки на грудях, він чекав від Джорджа вибачень. Однак той ще не вичерпав своїх доказів.

— Так, я згоден, що й домовина, і її вміст небезпечні, — вперто твердив він. — А дзеркало, яке я там побачив, — то взагалі жах. Тільки їхня сила не піддається поясненню. Тому я і вважаю, що праця агента — це ще й розкриття сутності всього, з чим маємо справу. Цей напис міг дати нам підказку й щодо Бікерстафа, й щодо його духа.

— Навіщо?! — вигукнув у відповідь Локвуд. — Кому це потрібно? Це не наша справа!

Локвуд із Джорджем часто сперечались — і не тільки через чистоту у