Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

З цього моменту будь-які логічні припущення починали сипатися, мов будиночок із піску. Адже Захар не просто втік із Бригідок — він, навряд чи розуміючи це, йшов назустріч власній смерті. Виглядає, стрільця, як і самого Клима, хтось поки невідомий використав у власних цілях.

Керував процесом з вправністю ляльковода, який смикає маріонеток за ниточки. Баламутить.

Мета всієї організованої втечі — застрелити Ладного не менш зухвало й демонстративно, ніж він сам вирвався на волю.

Показове вбивство.

А тепер повертаємось на початок: кому потрібна така смерть?

Бо зараз єдине, в чому Кошовий не мав сумніву, — мішенню був не Захар Ладний як людина, а саме січовий стрілець. На його місці міг опинитися будь-який інший воїн, але саме цей потрапив за ґрати в дуже потрібний комусь час.

Клим великою затяжкою докурив цигарку майже до кінця. Озирнувся через плече на Магду — спить, мов дитина, ще й ворушить губами. Знову глянув на мур за вікном.

Ладного спровокували на вбивство Косацького, скориставшись його депресією й підгадавши потрібний момент — чи він справді нагодився на місце пригоди випадково. І в такому разі той ляльковод, який смикав за ниточки всіх, включно з ним, Климентієм Кошовим, мав не так багато часу, аби скористатися зі зручної для себе нагоди і все належним чином підготувати.

Ось воно, питання питань.

Щиглем пославши недопалок за вікно, він повернувся в ліжко, присів, налив собі ще наливки, повільно вицмулив.

Повело.

Повний несподіванок день нарешті дався взнаки.

Клим заснув, щойно голова торкнулася подушки.

— Знову ви за своє, пане Кошовий! Вас навіть стан у країні не зупиняє!

— Про що мова, пане комісаре?

Віхура потер пучками долоню, потім пальці стиснулися, лікоть зігнувся, рука замахнулася. Але він не грюкнув — торкнувся, поклав кулак на стіл, м’яко притиснув. Надавив трохи сильніше, порухав, ніби перетирав щось невидиме. Процес на короткий час поглинув комісара, та враз він немов згадав про людину навпроти, глянув на Клима і аж тепер легенько стукнув кулаком.

— Встряєте в історії з легковажністю, неприпустимою й недоречною нині, коли війна й треба вважати.

— Мене захопили в заручники. Мені розбили голову, тримали дуло біля моєї скроні. Потім у кількох метрах від мене застрелили людину, і я прощався з життям, бо приречено чекав, що наступний постріл — мені. А виявляється, я сам у всьому винен, бо повівся легковажно. Отак і лишайся живим.

Віхура поклав лікті на стіл, нахилився до Кошового.

— Хочете доведу, що ви змовилися з Ладним і сприяли його втечі?

Сказано це було так просто й буденно, що Клим спершу вирішив — поліцейський жартує. Та наступної миті глянув у комісарові очі, й на короткий час йому відібрало мову. У своїй спробі говорити Кошовий сам собі та, мабуть, і Віхурі чи всякому, хто міг побачити його збоку, нагадував викинуту на берег рибу, яка ловить ротом повітря.

— Я… Сприяв? — нарешті вичавив із себе Клим.

— Ви змовилися й чудово зіграли свою роль, — вів далі комісар тоном, котрий відкидав усілякі заперечення. — Маючи велике бажання, вас навіть можна запідозрити в тому, що ви знали фінал небезпечної пригоди. Навряд були поінформовані про подробиці операції. Наприклад, могли не знати, що вас із Ладним повезуть саме в Брюховичі. Та загалом розуміли: ведете втікача на заклання.

Слухаючи комісара, Кошовий поволі опановував себе. Втрачена впевненість почала повертатися.

— Пане Віхура, ви додумалися самі, чи оголошуєте мені вже готову підозру?

— Мав би підозру — давно б сиділи в кайданах там же, в Бригідках. Скажімо, є така думка. Принаймні, вчорашня ваша пригода від самого початку виглядає наперед спланованою операцією. Мета якої — вбити Захара Ладного.

— Тут я з вами цілком згоден, пане комісаре. Все було сплановано. Але до чого тут я?

— Почніть не з моменту, коли стрілець наставив на вас револьвер, а трохи раніше. Коли ви прийшли раптом до мене, користуючись нашим давнім знайомством, намагалися влаштувати свою зустріч із Ладним, котрий не був вашим клієнтом. Доводили — не знали його раніше. І тут, мов різдвяний дарунок, сам Ладний питається за вами, — Віхура наставив палець на Кошового. — Він як знав, що ви сидите в мене в кабінеті. Хоча… Чому «як»? Напевне знав, іншого не припускаю.

— Думаєте, я сам йому сказав? Пане Віхуро, до вчорашнього ранку я читав про подвиги Ладного в газетах, і то — давненько. Своє — або не своє — припущення можете легко перевірити, дізнавшись, чи були в мене якісь контакти з Ладним раніше. Зокрема, чи намагався я вчора, перед нашою з вами зустріччю в цьому кабінеті, якимось чином зв’язатися з ним у тюрмі.

— Ви не конче робили це самі.

— Абсурд. Пане комісаре, невже ви не розумієте — це абсурдна ситуація! — Клим почав нервувати, віко смикалося. — Ще трохи, і ви скажете: револьвер Ладному в камеру теж проніс я!

— Про зброю окрема розмова.

— Так, але мене обшукували при вході в Бригідки! Думаєте, я його проковтнув перед тим, як зайти?

— Ви могли все організувати.

— Та пощо мені все це, пане Віхуро?

Комісар відкинувся на спинку стільця. Потім підвівся, зависнув над Кошовим, машинально пошкріб ліву кисть.

— Сказати? Скажу. Вчора про втечу українського легіонера говорили всі, всюди, в різних кабінетах. Дійшли ось до чого: арешт за вбивство, подальший суд і неодмінний вирок герою війни не вигідний передусім спільноті, яку Ладний репрезентує, вільно чи мимоволі.

— Спільноту?

— Ви її теж представляєте. Я прекрасно знаю про вашу нинішню громадську діяльність. Нічого не маю проти, зараз таких товариств на підтримку чи захист чогось розвелося, мов бліх на собаці. Кримінальної поліції то не стосується, поки хтось із них не влипне в кримінал. Скажімо, щось украде, когось покалічить чи уб’є. Але політична поліція й військова розвідка придивляються до всіх, хто задіяний у різних таких рухах.

— Я не шокований, — гмикнув Клим. — Чудово розумію, що мене взяли на замітку. Так це, пане комісаре, сталося ще рік тому. Забули? Я ж колаборант! — він театрально розвів руками. — Хай усе владналося й мене ніби не чіпають. Проте очей все одно не зводять. І я сприймаю цей факт спокійно, бо не маю чого боятися. Жодної антидержавної діяльності, на користь Росії не шпигую.

— Проте ворог може використати будь-яку спільноту, не згодну з діями чинної влади, на свою користь.

— Я