Читати книгу - "Альпійська балада"

— Гей, Джуліє! — стиха покликав він.

Але дівчина не відгукнулася. Іванові стало прикро на душі, зачекавши трохи, він подумав: "Чи вона там, бува, не заснула? Оце послав бог супутника! Бульварами б із такою походжати…"

Вітер, як і раніше, люто бурхав, снігова крупа мелькала, шурхочучи об каміння. Від стужі заходилися зашпорами ноги; руки Іван сховав у рукави. У пазусі крижаним холодом обпікав пістолет.

— Гей, Джуліє!

Вона знову не відповіла, і він, лайнувшись, неохоче, обережно ступаючи по мокрому холодному камінню, подався туди, де залишив її.

Джулія сиділа на брилі, зігнувшись у три погибелі, з коліньми закутавшись у шкірянку. Як і вчора, дівчина не озвалася, не підвела голови, і він, передчуваючи недобре, безтямно спинився перед нею.

— Баста, Іван, — стиха промовила вона, не підводячи голови.

Іван помовчав.

— Як це баста? Ану, вставай!

— Нон уставай. Нєт уставай.

— Ти що — жартуєш?

Мовчання.

— Ану, ходімо! Ще трішки й — перевал… А вниз ноги самі понесуть.

Мовчання.

— Ну-бо, ти чуєш?

— Фініта.[42] Нон Джулія марш. Нон.

— Зрозумій, не можна тут залишатися. Замерзнемо. Бачиш, сніг.

Однак його слова на неї не впливали. Він бачив, як вона знесилилась, і відчував безпорадність своєї логіки. Але як іще примусити її йти? Подумавши трохи, Іван засунув руку в пазуху, витяг звідти решту буханця й, одвернувшись од вітру, обережно відламав шматочок м’якушки.

— На ось хліба. Поїж!

— Хляб?

Вона аж стрепенулася. Одразу підвела голову. Іван дав їй у руки шматочок, і Джулія, кілька разів одкусивши, з’їла його.

— Єщо хляб?

— Ні, більше не дам.

— Мальо, мальо хляб. Дай хляб, — як дитина, жалісно попрохала вона.

— На перевалі ще дам.

Дівчина раптом схилилась і завмерла у пітьмі.

— Нон пєрєваль.

— Якого біса нон?! — зненацька вибухнув Іван, стоячи навпроти. — Ану, вставай. Ти що надумала? Замерзнути? Кому ти цим зробиш зле? Німцям? Чи ти хочеш їм догодити — вернутися в табір? Аякже, вони там давно на тебе чекають. Покажеш, куди Іван пішов! — кричав хлопець, аж захлинаючись од міцного поривчастого вітру. Джулія, не міняючи пози, підвела трошки голову.

— Нон табір.

— Не підеш до табору? Куди ж тоді ти підеш?

Вона промовчала і знову зіщулилась у маленьку живу грудочку.

— Адже замерзнеш! Дивачка! Пропадеш до ранку, — трохи лагідніше сказав Іван. Але дівчина мовчала.

Вітер усе сипав снігом. Сніг, правда, був обрідний і дрібненький, однак навколо поступово світлішало, сіренькі плями пробивали чорноту ночі, стало краще видно. Тіло без руху почало швидко охолоджуватись і тремтіти від стужі.

— Ану, вставай! — Іван сіпнув її за шкірянку і по-армійському суворо скомандував: — Встань!

Дівчина, почекавши, кволо підвелася, стукнула колодками й, похитуючись од поривчастого вітру, попленталася за ним; щоб не впасти, хапалася за каміння. Іван, спохмурнівши, повільно ішов до стежки. Він уже думав, що якось воно буде, що вона розійдеться, бо найгірше в такому стані — збитися з ритму, хоч на мить сісти — тоді потрібне он яке зусилля, аби підвестися. Вони наблизилися до стежки, і раптом сильний порив вітру стьобнув крупою в обличчя, вдарив у груди, обоє задихнулись, а Джулія впала.

Іван кинувся допомогти їй підвестися, узяв за руку, та вона не підвелась, а закашлялась, потім довго відсапувала і, нарешті сівши, тихо, але з твердою рішучістю вимовила:

— Джулія фініта. Аллєс.[43] Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто. Аллєс нон…

— Ні в якому разі.

Він одійшов трохи осторонь і теж примостився на виступі скелі.

— А ще казала: комуністка, — докорив їй хлопець. — Панікер ти.

— Джулія нон панікіор, — розгнівалася дівчина. — Джулія партіджано.

Іван, вловивши образу в її голосі, вирішив скористатися з цього. "Може, це розворушить її", — подумав він.

— Панікерка, а то ж хто ти?

— Джулія нон панікіор. Сіли мальо.

— А ти над силу, — підбадьорюючи, мовив Іван. — Знаєш, як одного разу на фронті було? На остфронті. Куди ти збиралася. Хату, де ми саме були, оточили фріци. Вийти ніяк. У вікна б’ють з автоматів і кричать: "Рус, здавайся!" Наш взводний Петренко теж "аллес" сказав, мовляв, капут нам. А ротний Бєлошеєв як закричить: "Хлопці, для чого нам зброю дали?! Ану, — каже, — проривайтеся". Посунули ми всі разом у двері, та як ударимо з автоматів і попід тином навзгинці поза хату. І що ти гадаєш: вирвалися. П’ятеро, правда, полягло. Бєлошеєв теж. Але ж четверо врятувалось.

Джулія мовчала.

— То що, рушили?

Мовчання.

— Ну, якого дідька мовчиш? — тремтячи від холоду, втрачав уже терпіння хлопець. — адже замерзнеш, дурепо. Варто було тікати, стільки лізти під самісіньке небо!

Вона мовчала.

— Для чого тоді хлопці підірвали себе? Тією бомбою! Щоб хоч хтось урятувався. А ти вже й скисла.

Він схопився, відчувши, що наскрізь промерз на цьому вітрі, заходив стежиною — на сірій посипці відбився тьмяний слід його босих ніг. Іще добре, що не було морозу, але під ранок, мабуть, підмерзне, тоді вони тут пропадуть.

Іван рішуче спинився біля Джулії.