Читати книгу - "Інший дім"

До речі, годину тому мій брат пішов на побачення... То любов це, чи як?

Артем

Я ніколи нікого не запрошував на побачення, та після нашої вечері (чи пізнього обіду), який зорганізував батько, мені не хотілося, щоб Аліна йшла додому сама. Федот і Жека добиралися своїм ходом, бо їм ще треба було зайти в спортмагазин за м’ячем.

Батько знову викликав таксі, і ми підвезли Аліну додому. Щойно Аліна вийшла з автівки, я повернувся до батька:

— Тат, як думаєш, яке воно, ідеальне побачення?

— Такого не буває.

— У вас із м... мамою не було?

— З мамою... — смикнулася його брова. — Вона мене не помічала, доки я її не перехопив на вулиці, щоб допомогти піднести торбу. Горда була ваша мама. Але якось так помаленьку, помаленьку...

— О, так, — Аліна вже зайшла в під’їзд. І торби в неї не було. — І що? І все? Що помаленьку?

— Після того, як я їй допоміг, ми гуляли містом. Багато розмовляли. Словом, романтикааа, — видихнув він.

Поля витріщилася на нас.

— Містом?

— Ми спочатку під’їхали на Хрещатик, а потім пішли до парку Слави... Десь так було, — тато наморщив чоло, — романтично, кажу. Мм... мамі вашій сподобалося.

Я знав, що Аліна вже увійшла до квартири. Таксист поглядав на нас. Поля тицяла пальцем на під’їзд.

— Їдемо? Ні? — запитав таксист.

— Може, запитати її, — кинув я батькові. — Про місто.

— Про місто?

— Про прогулянку, — поправила Поля.

Вона усміхалася й хитро дивилася на мене.

Я набрав Алінин номер.

— Ви ще не поїхали? Ви тут? — визирнула вона з вік­на, тримаючи телефон. — Щось забули?

— Ти маєш час? — мені було соромно, і я вийшов з таксі. — Пройтися містом?

— Містом?

— Погуляти.

— Маю!

Тато кивнув таксистові. Поля вишкірилася крізь скло. Розумна в мене сестра. Та мені справді більше не хотілося чути від них порад.

Ми з Аліною доїхали автобусом до метро, потім до Хрещатика. Далі, як батько й казав, повільно пішли вперед, вперед, вперед...

Аліна розповідала про своїх батьків, про їхні ­захоплення. Вони колекціонували багато цікавих речей. Її тато розпочав колекціонування ще до того, як зустрів її маму. Марки, альбоми, рідкісні зображення... У мами — колекція кактусів... Аліна вела своє... А я... Я дивився на неї. На її обличчя. Бліде. Красивеобличчя.

— Кактуси квітнуть рідко, — розповідала Аліна. — Один розцвів нещодавно. Трохи схожий на орхідею. Хочеш — покажу? Чи тобі, може, нецікаво про кактуси?

— Цікаво, — відповів я, думаючи про те, що ніколи не помічав, як рожевіють її щоки. Ніколи не зауважував, як швидко вона говорить і якими великими стають її очі від захоплення.

Увійшовши до парку, ми на мить вмовкли.

— Краса, правда?! — вигукнула Аліна, показуючи рукою на дзвіниці, на Дніпро, на розквітлі дерева.

В її очах відбивалося небо, зелень, сяйво води. Мені хотілося торкнутися рукою її обличчя.

— Гарно-о, — видихнула Аліна. — Це моє улюблене місце...

— Гарно-о, — повторив за нею я.

Я ніколи не думав про моє улюблене місце в Києві. На Троєщині я любив пляж біля озера Чорторий. Ми їздили й до інших пляжів, але цей я любив, бо доб­ре знав. Бо батько змалечку возив нас із Полею туди. Та до чого це зараз? Я стояв біля Аліни плече в плече. Я відчував її тепло.

Вона раптом притулилася до мене.

— Мені подобається он той будинок, — тицьнула вона пальцем вдаль. — А тобі?

— Мені теж, — я нарешті торкнувся її плеча й відчув, як кров прилинула до щік. Аліна підвела на мене очі.

— Артеме, а надовго ти до Штатів? — випалила вона.

— Ні.

— Я вже уявляю, як ти повернешся, — ще швидше сказала Аліна.

— І я....

Коли ми йшли додому, сонце вже сіло. Приємні теплі сутінки огорнули Троєщину. Аліна зітхала, час від часу відкидала пасмо волосся назад.

Аліна мовчала. І я мовчав.

Останнім часом я став помічати: коли людям щось тяжке крутиться на язиці, вони навмисне притримують слова.

Мені було легко з Аліною. Мені не хотілося бути без неї. Особливо тепер, після цієї прогулянки.

Поля

Артем не отримав візи! Артем не отримав візи!

Вранці, коли треба було збиратися до посольства, подзвонили з міліції. Виявилося, що міліціонери ще не заповнили якогось там бланку. Татові й Артему знову треба було йти туди. Перенести — неможливо. А як же посольство?

До цієї миті я трималася, як стійкий олов’яний солдатик. Але це вже занадто! Занадто! Я переживала через «кінець світу», навіть не передбачаючи того, що насправді трапилося. Чим це — не кінець?

Візу отримала лише я. Я лечу до Америки, а мій брат залишається. Хіба я хотіла без нього летіти?

Мама скоро вийде в скайп. Що їй казати? Хоч би Ед не був із нею поряд. Хоч би...

Артем

Давно до нас не приходив дядько Стефан. Мабуть, у нього було все більш-менш нормально. Він забуває про тата, коли йому не треба ін’єкцій чи коли є що випити. Утім, коли йому щось треба, він знову приходить.

Ось і перед самим маминим дзвінком дядько Стефан увійшов просто до нашої кімнати, сів на ліжко й став придивлятися до комп’ютера. З усіх боків обнишпорив, потім ухопився за мікрофон. Видно було, що він уже десь непогано хильнув.

— Що, Америка на дроті? — він розглядав мікрофона й говорив, ніби артист, який от-от розпочне співати пісню. — Анно, не чути! — крикнув він. — Нечути!

— Краще б ви, дя, до кухні пішли, — сказала Поля.

— Але Аньки не чути, — розгублено повторив дядько Стефан.

— Та ж вона ще не телефонувала, — не втримався я й хотів було видерти мікрофон з його рук.

— Ходімо, ходімо, — батько торкнув брата за лікоть, підштовхуючи його. — Йдемо, Стьопо.

Почувши тата, дядько слухняно встав з ліжка й вже майже вийшов за поріг, як мама з’явилася ­у скайпі. Комп’ютерний писк змусив його зупинитися. Він розплився в усмішці, як дитина. Розвів руками.

— А ось і Анька! — кинувся до столу й зайняв місце на стільці. — Вмикайте мене! Вмикайте! — взяв камеру так, наче він щодня по скайпу говорив.

Ми з Полею не знали, як реагувати. Я звик думати, що дядько трохи несповна розуму. Та він нас украй здивував, коли нараз