Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Leo… Leo! How’re your balls, man?![52]

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:

— Fuck you! FUCK YOU ALL!!![53] — голос Левка змінився до невпізнання.

— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глузував Сьома.

— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-a-y!!!

Семен зареготав, склавшись навпіл. Його губи спершу розтяглися в посмішці, та вже за мить скривилися від болю: застуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенґт. Що найдивніше: архітектор зовсім не сердився, що в його домі лаються, — він також душився від сміху.

— Здрастуйте… — привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

— Привіт, хлопці! — тамуючи пирскання, помахав рукою Бенґт.

— Що у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд із Бенґта на Сьому й назад. — Семе?

— Га-га-га! — більше не стримувався господар вілли.

— Не питай, — застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу. В обох — і у старого, і в росіянина — від сміху виступили сльози.

— Умерти можна… — витираючи кулаком вологу з очей, Бенґт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні.

— Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем одразу попрямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув руку, щоб узятися за ручку, і лише тоді помітив, що дверей немає. Точніше, вони є, проте не там, де їм належить бути. Двері ванної кімнати стояли сперті на стіну біля проходу. Завіси — грубо вирвано. У місцях відриву повідлітали шматки тиньку. Далі — ще цікавіше. Американець уступив до ванни й побачив Левка.

— Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, встромивши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Ліворуч біля його ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розгорнутою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На собі мав лише футболку, підгорнену під пахви, — щоб не замочити.

— Що ти робиш? — ще раз поцікавився мулат.

— Нічого, — буркнув Левко. — Я виламав двері ванної… — він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну й витягнув звідти гофрований рукав від душу, — і ще відірвав шланг від душу…

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз зауважив, що металевий шланг із насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді озвався:

— Бадді, боюсь запитати: а для чого ти це зробив?

— Чувак, ти що — дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

— Ні, звісно, ні. Просто поцікавився. Не щодня бачиш людину, яка вирвала шланг від душу. А чому ти… е… запхав дупу в тазик?

— По-перше, я запхав не дупу, а… — Левко опустив погляд і замовк, сердито випнувши губу: — У Сема запитай, — потім відклав шланг, сьорбнув чаю та демонстративно встромив носа в книжку.

— Семе? — американець обернувся. Він промовляв приємно, протяжно, типово так по-американському: «Се’ем».

Семен не міг відповісти. Він повзав підлогою, то корчачись від сміху, то охкаючи від спалахів болю в шиї та плечі. Левко люто відкинув книжку й заторочив:

— Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розчиненими вікнами.

— Ага.

— Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б причиняй його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку й чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так — попискує про допомогу. Заходжу й бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як жук у Кафки, та пихкає, аж слина з рота пре. Скрутило його — злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг йому дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, доки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

— До чого тут тазик? І чого ти голий?

— Не перебивай мене! — цвіркнув Левко. — Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього, — останні слова прозвучали пафосно й не пасували до картинки, що її бачили перед собою Ґрем із Яном. — Виявилось, що в Сема є «Фіналгон». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я… — в цю мить Сьома загиготав, як ненормальний; Лео спалахнув: — Щоб ти здох, скотина! Курваль парнокопитний! — прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, та ні на сантиметр не зрушуючи з тазика, й тут же погамував себе: — І я погодився.

— Натер?

— Натер.

— Потім що?

— Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, пустив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою — тією, що натирав, — за звичкою… почухав помідорку.

— Яку помідорку? — не втямив мулат. Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, сівши на підлогу поряд із Семеном.

— Ліву.

Ґрем прискіпливо глянув на тазик.

— І що? — він усе ще не в’їжджав у те, що сталося.

Левко шумно видихнув і спохмурнів. Насупився так, що складки аж на ніс полізли.

— Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фіналгон» і як він діє?

— Е… загалом, — американець умовк. І тут до нього почало доходити: — О, фак… — кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися — він уже ледве стримував сміх. — О, б-а-а-дді, ти… тією самою рукою?

— Та-а-а-к.

— Чому ти не помив її?

У відповідь Левко щосили загорлав.

— А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

— Ха-ха-ха! — Ґрем урешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик із водою та безперервне істеричне іржання Сьоми. — Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

— Перші п’ять секунд не пам’ятаю, — похнюплено розказував українець. — Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу горіло так, що думав, очі луснуть…

— А ви уявіть мене, — Семен дореготався до сліз, — лежу, нікого не чіпаю, а тут — тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий увесь, і гарчить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки повзу до вітальні й питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!», і назад до ванної.

Насміявшись досхочу, Ґрем кивнув на тазик.

— І довго ти так сидиш?

— Та десь із годину. Трохи менше…

Ян ступив до ванної, роззирнувся.

— То що, нараду проводитимемо