Читати книгу - "На інших вітрах"

і про ті зміни, які відбуваються невпинно, хоча здається, що навколо ніщо не змінюється. Ми з тобою закрили двері, відімкнені Кобом. Але тепер, можливо, розхиталася сама стіна. Олдер вже побував на Рокові, але тільки Азвер зумів як слід почути його. Сподіваюся, що і пан мій король почує його і вчинить так, як підкаже йому його мудрість і як того вимагає необхідність. Сподіваюся також, що Олдер передасть мою незмінну повагу, любов і покірність тобі, пане мій і мій король, а також — леді Тенар і моїй дорогій Техану». — Лебаннен закінчив читати лист і сказав: — А далі йде підпис у вигляді руни Кігтя. — Він подивився Олдерові прямо в обличчя, і той не відвів очей. І король попросив: — Розкажи мені, що тобі сниться.

І Олдер в черговий раз розповів, що з ним відбувалося.

Він розповідав про це поспішно і не дуже складно. Коли він розповідав свою історію Яструбові, то хоч і відчував перед ним страх, змішаний із захопленням, все ж бачив, що колишній Верховний Маг виглядає, одягається і живе, як всі прості люди, як будь-який селянин або чаклун на зразок самого Олдера. Саме ця простота і перемогла в душі Олдера страх, змусила подолати виниклу спочатку скутість. Але яким би добрим і ввічливим не здавався король Лебаннен, все ж він виглядав, як справжній король, і поводився теж як справжній король. Він дійсно був королем, і для Олдера відстань між ними була воістину непереборною. Так що він поспішав якомога менше обтяжувати свого слухача подробицями і з полегшенням зітхнув, завершивши розповідь.

Лебаннен тут же поставив йому кілька запитань. Скільки разів Лілі і Ганнет торкалися до Олдера? Один чи кілька? Чи був дотик Лілі теж палючим?

Олдер показав йому свою руку: під шаром місячного засмаги відмітини на шкірі стали майже непомітні.

— Мені здається, усі ті люди біля стіни хотіли до мене доторкнутися, — сказав він. — Коли я, звичайно, підійшов би ближче.

— А ти намагався триматися від них подалі?

— Так.

— І всі вони були абсолютно тобі не знайомі?

— Ні. Хоча іноді мені здавалося, що когось я упізнавав.

— Але сам ти ніколи не міг би знайти серед них навіть свою дружину?

— Їх там так багато, пане мій! Часом мені здавалося, що я бачу її в натовпі. Але як слід роздивитися її обличчя я не міг.

Питання Лебаннена знову ніби наблизили його до кордону темної країни, і він відчував, що в його душі знову починає клубочитися страх. Йому раптом спало на думку, що стіни палацу можуть розтанути, зникнути, як і вечірнє небо, як пливуча в височині вершина гори — ніби це була не реальність, а всього лише декорація, і, варто розвести завісу, і він, Олдер, знову опиниться там, на пагорбі, вкритому сірою травою, біля кам'яної стіни…

— Олдер!

Він здригнувся і подивився на Лебаннена. Голова крутилась, кімната здавалася освітленою занадто яскраво, проте обличчя короля він сприймав ясно: живе лице з чіткими і суворими рисами.

— Хочеш залишитися тут, в палаці?

Це було запрошення, але Олдер лише мовчки кивнув, в даний момент сприймаючи слова короля як наказ.

— Ось і добре. Я про все подбаю. Завтра ж ти власноруч передаси послання мого дорогого Вчителя пані Техану. І я впевнений: наша Біла Дама теж неодмінно захоче поговорити з тобою.

Олдер вклонився. Лебанія на нього вже не дивився.

— Пане мій…

Лебаннен тут же повернувся до нього.

— Можна мені взяти з собой свого кота?

Король сприйняв це прохання цілком серйозно; жодної тіні посмішки не промайнуло на його вустах.

— Зрозуміло.

— Пане мій, мені до глибини душі шкода, що я приніс звістку, яка тебе так турбує!

— Кожне слово від тієї людини, яка тебе послала, — це милість як для мене, так і для того, хто це слово мені передав. І, по мені, куди краще отримувати погані звістки від хорошої і чесної людини, ніж хороші, але брехливі — від підлесника! — І Олдер, почувши в цих пристрасних словах Лебаннена знайомий акцент своєї батьківщини, навіть трохи повеселішав.

Король вийшов, і тут же в кімнату заглянув якийсь чоловік і запропонував:

— Я проведу вас у ваші покої, пане мій, якщо вам буде завгодно. — Він тримався з гідністю, був уже немолодий і відмінно одягнений. Олдер слухняно пішов за ним, не уявляючи, знатний цей чоловік, або ж просто слуга, а тому не наважуючись запитати у нього про кошеня. Перш ніж увійти в ту кімнату, де він розмовляв з королем, він залишив кошик з кошеням за дверима — за наполяганням численних придворних і стражників, які поглядали на нього з підозрою, а побачивши в ній кота, стали дуже несхвально хитати головою. Олдерові разів десять або п'ятнадцять поспіль довелося пояснювати, що він взяв кошеня з собою, тому що йому не було де його залишити. Тепер та приймальня, де він залишив кошик, була далеко-далеко, вони жодного разу не пройшли повз неї, петляючи по нескінченних коридорах, і сам він, звичайно ж, відшукати її не зможе…

Нарешті вони зупинилися. Провідник вклонився і вийшов, залишивши Олдера в невеликій і дуже красивій кімнаті з гобеленами на стінах і килимом на підлозі. Біля вікна, дивлячись прямо на гавань, стояло зручне крісло з подушками, прикрашеними чудовою вишивкою. На столі Олдер побачив вазу зі свіжими фруктами і глек з водою. У кімнаті був і його кошик з кошеням!

Він відкрив його. Кошеня не поспішаючи вилізло звідти і ліниво потягнулося, ніби все життя прожило у палацах, понюхало пальці Олдера, вітаючи господаря, і рушило в обхід, оглядаючи кожну річ. Виявивши закритий завісою альков з широким зручним ліжком, воно тут же вистрибнуло на ліжко. У двері обережно постукали, і увійшов молодий чоловік з великим плоским ящиком в руках. Слуга вклонився Олдерові і сором'язливо повідомив:

— А це пісочок, пане мій. — Він поставив ящик в дальній кут алькова, знову вклонився і вийшов.

— Ну що ж, — сказав Олдер Буксирчикові, сідаючи на ліжко. Він, взагалі-то ще не звик розмовляти з кошеням. Поки що їх відносини зводилися до мовчазних довірчих дотиків. Але йому зараз поговорити з ким-небудь було просто необхідно! — Ось я і познайомився з нашим королем!

А королю довелося переговорити з величезною кількістю людей, перш ніж він зміг нарешті сісти на своє ліжко. І головними серед них були посли Верховного Правителя Каргада. Вони, власне, вже