Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Підготовка до приїзду гостей з півночі тривала повним ходом. Як виявила Люсі, вітальні плакати, що несла зранку Марія, тепер розбавляли сірі стіни їдальні.

— Не розумію, навіщо стільки заморочки. Минулого року все було набагато простіше, — промовив Нейт, дивлячись на всі ті написи.

Люсі вже звикла, що він з Радеєм часто підсідали за їхній столик, однак її не радувала думка, що, коли сюди приїде Кая, їй, найбільш імовірно, доведеться звільнити своє місце між Генрі та Джейн і тіснитися на стільчику між двома гвардійцями, яких вона навіть не знала. Хоча, може, вони здвинуться, і Кая сяде між ним та Марією. Принаймні Люсі на це сподівалася.

— Бо минулого року за обміном не приїжджав принц, — відповіла Марія, водночас щось записуючи в блокнот.

— І Кая, — додав Генрі.

Джейн усміхнулася та прикрила рот, з надією, що брат цього не помітить. Але він помітив і ледь не закотив очі.

— Що? Я ж нічого не кажу про тебе з Радеєм.

— А я вже що? — кинув хлопець, піднявши погляд від тарілки, з виразом, наче пес, що раптово почув шум за парканом.

— Нічого, шоколадна фабрика, — випалив Генрі.

Люсі не одразу второпала суть цієї шпильки, але тоді згадала, як Джейн хвалилася, що батько Радея є власником однієї з найбільш відомих фабрик шоколаду в Елендорі. І навіщо йому взагалі та гвардія з такими статками?

— Замовкніть, — втрутилася Анабель. — Або вас змусить Люсі.

Люсі пирхнула, припинивши задумливо колупати нещасний капустяний салат, та навмисно промовила:

— Якби ж я могла.

Як вона й планувала, друзі відразу ж поглянули на неї. Тоді вона відклала вилку, зітхнувши, підняла голову з руки, випрямила спину та продовжила:

— Я втратила магію, поки була у Вайндвілі. Невдале закляття. Полізла до старих книг і зробила щось не так, після чого сили зникли.

Надмірна міміка могла видати брехню, але вони сприйняли це, як нервування й, можливо, сором.

— Оце так халепа. — Марія так занепокоїлася, що припинила писати. — І що ж тепер робити?

Тим часом Генрі повів з докором:

— Я ж казав тобі не бавитися з тими закляттями, проте ти не послухалася. І до чого це призвело?

— Ти не допомагаєш, — відповіла вона й потягнулася до чашки чаю, пар якого мимохіть нагадав їй про Арона.

— Ти хоч зберегла той аркуш? Можливо, я зможу знайти помилку та ми це виправимо.

Він зможе… Звісно ж, мудрий Генрі звільнить її від прокляття, коли сотні інших чарівників перед ним цим роками займалися та не змогли.

— Я не вожу з собою у валізі книги, що ледь не розвалюються в руках, і ні, не зможеш, — сказала роздратована Люсі. — Я намагалася. Сили не повернуться.

— І ти просто здасися? — вів Генрі. — Це ж несправедливо! Без тебе Маргарет займе місце найсильнішого мага розуму в Академії.

Його тільки це хвилює? Справді? Їй довелося зробити глибокий вдих, щоб не розірватися гнівом.

— Синтію вона не переплюне, а я вже не конкурент, — байдуже відповіла вона й опустила очі на чашку в руках. — Зранку Дараган написала наказ про моє відрахування. Я більше не навчаюся в ГріНМАНС, а просто живу тут, поки в кінці року не закінчиться оплачений термін.

— І ти мовчала? — втрутилася обурена Анабель. — Так не піде. Я поговорю з нею, і нехай вона не квапиться з відрахуванням. Може, ще можна щось зробити.

— Можемо влаштувати тебе в гвардію, — запропонував Нейт. — Якщо я поговорю з дядьком, думаю, він погодиться.

Люсі було приємно, що вони так прагнули допомогти, але вона похитала головою.

— Я не хочу. Скажімо, я знаю, чим буду займатися найближчим часом, і воно не пов’язане з жодною кафедрою.

— І що це має означати? — запитав Генрі, склавши руки на столі з явним невдоволенням.

— Краще потім розповім. — Вона піднесла теплу чашку до вуст. — Просто знайте, що я не сумую.

— Гаразд, — промовила Анабель, хоча з її вигляду було очевидно, що така відповідь її не влаштовувала.

На якийсь час довкола запанувала мовчанка. Лише гамір їдальні та шум їхнього посуду нагадував, що час йде далі. Врешті-решт Генрі вирішив продовжити розмову в більш комфортному для нього руслі.

— Люсі, а ти вже знаєш, що новим королем Елендору став Деміан?

Вона кивнула з більш легким настроєм.

— Прочитала в газеті ще кілька днів тому. А що?

Він нахилився й ледь чутно запитав:

— Як думаєш, Вільгельм сам сконав чи його вбили?

— Не хочу лізти в королівські інтриги. — Її обличчя скривилося. — Та і яка різниця?

— Не зважай, у нього просто чергова теорія змови, — з насмішкою обізвалася Марія. Стукнувши ручкою по листку, вона нарешті загорнула блокнот, а тоді повела: — Ви краще скажіть, хто, крім Анабель, сьогодні о дванадцятій піде на моє прослуховування? Це займе небагато часу, будь ласка. Мені потрібна ваша підтримка.