Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

Світло пробивалося крізь штори — ніжне, тепле, майже невинне. Макс прокинувся першим. У кімнаті було тихо, тільки дихання Емілі поруч. Вона спала, загорнувшись у плед, з ледь помітною усмішкою на обличчі. Щось у цьому ранку було правильне. Чисте.

Макс обережно підвівся, вдягнув футболку й вийшов із кімнати.

У вітальні, прямо на її дивані, сидів Еліазар.

Як завжди — у темному костюмі, з тією ж спокійною поставою, ніби був тут давно. Макс навіть не здригнувся. Тепер його не так просто налякати.

— Ну й чого ти хочеш на цей раз? — втомлено спитав він, проходячи повз нього до кухні. Взяв склянку води, зробив ковток.

— Заспокойся, — промовив дьявол, м’яко. — Я не бажаю тобі зла. Я тобі не ворог, Максе. Я ніколи ним не був.

Макс поставив склянку, повернувся до нього і дивився в очі — ті самі, що не мали тіні жалю, але й не несли прямої загрози.

— Знаєш… — сказав Макс після паузи, — іноді я ловлю себе на думці, що ти… як мій батько.

Еліазар на мить замовк. А потім... посміхнувся. По-людськи. Без зловісності.

— Приємно це чути.

— Але це не значить, що я довіряю тобі, — додав Макс.

— І не треба, — відповів дьявол. — Мені достатньо, що ти слухаєш. А ще більше — що в тебе з’явилась причина боротись. Жива, справжня.

Макс мовчки кивнув. Він більше не відчував страху — лише тінь розуміння: цей контракт — не лише про силу чи прокляття. Це був шлях. І він ще далекий від завершення.

— Скажи їй правду, — додав Еліазар, встаючи. — Вона сильніша, ніж ти думаєш. А я… я все ще поруч. Іноді просто як спостерігач.

І з цими словами він зник — ні звуку, ні диму. Лише тиша.

Макс повернувся в кімнату. Емілі ще спала, притиснувшись до подушки. Він сів поруч, провів пальцями по її волоссю і подумав: Можливо, з цього моменту все буде інакше. Але тепер я не сам.

Її будильник задзвонив раптово, порушуючи ранкову тишу. Емілі перевернулась, щось пробурмотіла, розплющила очі й одразу зустріла погляд Макса. Він сидів на краю ліжка, вже в футболці, з легкою усмішкою.

— Ранок, — сказав він.
— Ні, ще ні, — сонно відповіла вона і сховалась під подушку.

— У тебе робота. Пора вставати, сержант.
— Не знущайся, — буркнула вона, але вже сідала, проводячи руками по обличчю. — Ще б п’ять хвилин…

Макс спостерігав, як вона встає і йде до шафи. Вона витягнула свою поліцейську форму: темно-синя сорочка, штани, ремінь із кобурою, значок, і суворий вигляд, який йшов їй як друга шкіра. Емілі почала вдягатись, зібрала волосся в акуратний хвіст, заколола його шпилькою. Поглянула в дзеркало — звично, перевіряючи кожну деталь.

Макс підійшов ближче, сперся на дверний косяк і уважно на неї подивився.

— Знаєш, — сказав він, — ця форма тобі неймовірно личить.

Вона кинула на нього погляд поверх плеча, на півусмішці.

— Серйозно? Не надто строго виглядаю?

— Навпаки, — відповів він, підходячи ближче, — виглядаєш сильною. І красивою. Може, навіть небезпечною. Але в хорошому сенсі.

— Обережно, — пожартувала вона, — я можу тебе заарештувати. Хоча б за спокусу.

— А я вже добровільно в кайданках, — підморгнув він.

Вона засміялась і поцілувала його в щоку.

— Добре, я маю йти. Але ввечері — не зникай.

— Буду чекати.

Вона взяла свою сумку, перевірила документи й ключі, а потім ще раз поглянула на нього біля дверей.

— І… дякую. За цей ранок.

— Тобі дякую. За ніч, за тепло… і за те, що ти поруч.

Вона вийшла, залишивши після себе аромат кави, парфумів і щось ще — присмак близькості. Макс залишився на самоті, на мить заплющив очі й вдихнув глибше.

Тиша знову огорнула квартиру. Але він уже знав — це був не кінець, а лише початок. 
Макс зачинив за нею двері, ще трохи постояв, притулившись чолом до дерева. Потім видихнув, надів куртку, і ключі від мотоцикла з глухим дзвоном лягли в його долоню.

Він їхав без мети. Просто — вулицями, повз будинки, уздовж шосе. Місто повільно залишалося позаду, змінюючись полями, деревами й порожнечею.

Незабаром він зупинився біля старого озера. Вода була тиха, гладенька, як дзеркало. Тут майже не було людей. Лише чайки, рідкісні сплески води й вітер, що гуляв берегом.

Макс заглушив мотор, зняв рукавички й сів на траву поруч із байком. Дивився на відображення неба, ніби в ньому можна було щось прочитати.

Думки не відпускали. Усе, що сталося — зустріч з Емілі, цей неочікуваний світ, її поцілунок, ранок… І поруч — Еліазар. Той, хто стежить, хто веде, хто чекає. Він почав забувати, що це колись здавалося прокляттям. Зараз… було відчуття, що це просто частина його шляху.

«Може, це ще не кінець…» — подумав Макс, провів пальцями по шраму на руці. — «А може — тільки початок.»

Він закурив, зробив затяжку й дозволив собі на мить заплющити очі.

Попереду ще надто багато. Контракт іще живий. Але тепер у ньому — не лише темрява. А, можливо, навіть шанс.

Він знову сів на байк, повернув ключ запалювання й глянув у дзеркало. Жодного диявола за спиною не було. Лише його власне відображення.

«Не кінець…» — повторив він подумки й рушив у дорогу.

Макс їхав повільно, ніби не хотів, щоб цей день закінчувався. Дорога була порожня, повітря — прохолодне, а в голові все ще звучав голос Емілі, її сміх, її слова. І… тінь Еліазара — десь у глибині свідомості. Він знав: той усе ще поруч.

Він повернувся додому, поставив мотоцикл біля стіни, зняв куртку й увійшов до квартири. Було тихо. Затишно. По-справжньому.

Він сів на диван, провів рукою по обличчю, видихнув. Його життя змінилося. І він сам змінився.

Контракт не зник. Він це відчував. Але тепер усе було інакше.

Він був не сам.

І навіть якщо попереду знову з’явиться темрява — в нього є сила стояти. І є та, заради кого варто йти далі.

Він подивився на телефон. На екрані — повідомлення від Емілі:
«Я думаю про тебе. Побачимось ввечері?»