Читати книгу - "Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк"

Ангел усміхнувся до Алимпія і, не відповідаючи, продовжував працювати. Взяв зі столика засунутий за горщики згорток шовку, розгорнув його і - р-раз! - приліпив до ще не просохлого левкасу. Тоді швидко розгладив тканину, щоб ніде не лишилося ні найменшої зморшки, і знову заходився наносити левкас, уже поверх тканини-паволоки.

- Уже заґрунтовано? І накладено паволоку: Так швидко? - вражено мовив Алимпій, немов не вірив власним очам. - Хто ти? Хто ти?! Адже ти не людина! Жоден майстер не працює так швидко, як ти!

Ангел, схиливши голову, глянув на Алимпія добрими, співчутливими очима (“Саме такий він у книжці! На іконі “Ангел Золоте Волосся”, - подумала Галя).

- Чи так я роблю? - спитав він замість відповіді, легкими лініями накидаючи контур Божої Матері.

- Авжеж... Саме так я хотів писати образ, - Алимпій дивився на роботу ангела, мов зачарований. Його очі сяяли неприхованим захопленням.

Ангел брав фарби, змішував їх і клав на дошку точні мазки. Під його рукою поставало вродливе, кругловиде жіноче обличчя (“Ой ні, лик!” подумки виправила себе Галя).

- Очі будуть горіхово-карі, сповнені покори й ніжності, - коментував роботу ангел.

- Цього я й хотів. Жіноча ніжність і тиха, лагідна покора, - прошепотів Алимпій.

- На щоках рум’янці, бо це свіжа, молода Діва. Брови як шнурочки. Ніс тонкий, рівний. На грудях зобразимо мудре Дитя, - ангел широкою жовтою смугою окреслив коло й намалював у ньому малого Ісусика. - Тепер одяг. Червонясто-коричневе покривало з золотистими складками і темно-синя сукня. Вбрання не надто яскраве, щоб не затьмарювало лику.

Він брав фарби то з одного, то з іншого горщечка і проводив світлі й темні лінії складок. Край покривала облямував червоною стрічкою, рукава розцяткував вишивкою перлами. Насамкінець у кругах-медальйонах праворуч і ліворуч від Богородиці зобразив двох ангелів, одного в червоному плащі, другого в темно-синьому.

Це була якраз та Панагія, котру Галя знала зі свого альбому.

- Таку Панагію я й уявляв собі, - заворожено видихнув Алимпій.

- Я й малював її з твоєї уяви. І з твоєю майстерністю, - сказав ангел, накладаючи останні мазки. Вони надали іконі м’якого сяяння, що мовби променилося з лику і з розкритих долонь Діви Марії.

Чернець і ангел ще щось говорили про тонкощі іконопису, але Галя вже в те не вникала. Вона не могла відвести очей від Алимпія. Художник ожив і немов посвіжішав, з його обличчя зійшла жовтизна, і воно стало вродливим і натхненним.

- Тепер я щасливий! - зворушено мовив він, підійшовши до готової ікони й розглядаючи її радісним, залюбленим поглядом.

Галя здивовано здвигнула плечима. Що вона чує! Алимпій - щасливий? Хворий, передчасно постарілий, виснажений недоїданням і надмірною працею. Що він знав, крім роботи й молитви?

- Ти мені не віриш, дівчинко з майбутнього? Ти, що так влучно поціляєш грудками землі? - почула вона тихий, з доброю усмішкою, голос Алимпія.

Він її бачив! І навіть здогадався про грудку...

- Я щасливий, бо здобув те, чого найдужче прагнув. Малим я мріяв малювати - і малював усе життя. Багато ікон створив. Малював, коли мені їх замовляли, а коли ніхто не замовляв, позичав золото, купляв за нього фарби й паволоки і все одно малював, не марнував часу. Потім для ікони знаходився купець, і я повертав борг. Навіть цей мій задум не пропав, - Алимпій показав рукою на Панагію, що вилискувала свіжими фарбами. - Здається, я здужаю намалювати ще одну ікону... - художник підійшов до столика і, понишпоривши під ним, витяг невеличку заґрунтовану дошку, - …і буде то Ангел із Золотим Волоссям!

Проте Галя вже летіла через час і простір, вертаючись додому.

16. ПЕНЗЛИК ВІД ВОХРИ

- Так, він прожив яскраве і щасливе, хоч і недовге життя, - підтвердив Ангел Золоте Волосся.

Галя мовчки хитнула головою. Виходить Алимпій знайшов своє щастя, хоч і постригся в ченці. Точніше, тому й знайшов, що постригся – іншого шляху до мрії в нього не було. А який її шлях? У чому її щастя? Тепер для неї найголовніше, щоб одужав братик.

- Не впадай у відчай, - знову нагадав дівчинці ангел. - Завтра Степанчикову ніжку оглядатиме професор. Ану ж виявиться, що шанси на одужання не такі вже й нікчемні: - він усміхнувся своєю чудовою усмішкою, від якої в Галі теплішало на душі. - Проте нам пора прощатися.

- Але ж ми ще побачимося? - дівчинка підвела на ангела сповнений надії погляд. - Ой... Ви взяли з собою Алимпієвий пензлик!

Ангел підняв правицю, в якій справді тримав умочений у вохру пензлик, яким він малював Велику Панагію.

- Ти диви. Забув залишити! - здивувався він. - Доведеться знову вертатися в минуле!

Ангел підвівся, і Галя збагнула, що зараз він зникне, скоріш за все назавжди.

- Ви ще колись прилетите? Тобто... ой, вибачте,-з’явитеся? Ми ще побачимося? - запитала вона.

- Я ж весь час тебе бачу, - м’яко відповів їй ангел.

- А як? Як мені?..

- Ти також знаєш, де мене побачити.

Він стояв проти вікна, мов у великій світлій рамі. Його темно-карі очі дивилися з ласкавою любов’ю, волосся сріблясто світилося, і раптом - сяйнуло, мов сонце, мов щире золото!

- Ангел Золоте Волосся! - зачаровано окликнула Галя, проте в кімнаті вже нікого не було.

Тільки дощ мерехтів за вікном. Дрібен дощик, з якого почнеться справжня, тепла й квітуча весна.

***

І весна почалася наступного ж дня: небо височіло бездонно-блакитне і ясне-яснесеньке, без жодної хмарки; сонце сліпило, а горобці, ошалілі від радості, щебетали, аж виляски котилися між будинками.

Тільки Галя була невесела. Вона йшла вулицею, відмічаючи подумки, як навколо повесніло: он верба вже цілком зелена, жовті нарциси випустили пуп’янки, он абрикос - коли він устиг? - вкрився цвітом, розливає довкола пахощі і зосереджене бджолине гудіння.

Що ближче до лікарні, то Галині ноги ступали повільніше. Проте лікарня невідворотно насувалася на дівчинку - ось вхідні двері, далі порожній коридор, у якому Галині кроки відлунювали, мов удари молотка. Тук, тук, тук! Професор уже мав оглянути Степанчика, а Галя ж боялася почути його висновок.