Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки… Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти — Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.

«Що б там не сталося, — думав Ерагон, заходячи до темного намету, — я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».

КОЛИСКОВА

Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» — мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.

Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.

Гертруда повільно перевела погляд на Ерагона.

— А ти змінився, — сказала вона за мить. — Того хлопчака, якого я доглядала, коли він хворів, уже, мабуть, нема.

— Чому нема? Гадаю, я той самий, — відповів у задумі юнак.

— Ні. Мені здається, ні.

Слова Гертруди схвилювали Ерагона, але думати про це не було часу, тож він просто викинув їх з голови й швидко підійшов до свого лежака. Обережно, дуже обережно юнак поклав немовля на простирадло. Вершник робив це так, ніби дитина була зі скла. Дівчинка помахала йому кулачком. Він посміхнувся до неї й торкнув кінчиком пальця. Маля щось тихо пробелькотіло.

— Що ти будеш робити? — спитала Гертруда, сівши на стілець біля стіни намету. — Як ти її лікуватимеш?

— Точно ще не знаю.

Тільки тепер Ерагон помітив, що поряд з ним у наметі немає Арії. Він покликав її. За якусь хвильку вона відповіла йому знадвору — звук її голосу приглушувала тканина, що відокремлювала їх.

— Я тут, — сказала Арія. — Я почекаю тут. Якщо виникне потреба, ти тільки подумай про мене — і я прийду.

Ерагон трохи збентежився. Правду кажучи, він розраховував на те, що Арія буде поряд, щоб допомогти йому, коли він чогось не знатиме, або виправити, якщо зробить якусь помилку. «Ну що ж, нехай і так. Зрештою, я можу спитати, коли знадобиться… Принаймні Гертруда не матиме причин думати, що Арія вчинила щось із дівчинкою». Юнак був упевнений, що Арію підозрюють у тому, що вона може підмінити дитину, хоч йому було несила уявити Арію в ролі крадійки дітей.

Лежак скрипнув, коли Ерагон обережно присів на нього, дивлячись на немовля. Його погляд став більш серйозний. Він відчув, що й Сапфіра дивиться на дівчинку, яка лежить на простирадлі, широко розплющивши невинні оченята. Її язичок мигнув на мить у щілинці над верхньою губою.

«Що ти думаєш?» — спитав Ерагон дракона.

«Рухайся повільно, щоб часом не пошкодити власного хвоста».

Ерагон і сам так гадав.

«А в тебе колись таке бувало?.. Ну, щодо хвоста?» — спитав він за якусь мить.

Сапфіра нічого на те не відповіла, але він відчув короткий сплеск відчуттів: калейдоскоп якихось картинок — дерева, трави, сонячне сяйво, гори Хребта — різкий запах орхідей та несподівано болісне й гостре відчуття, наче хвіст дракона придавило дверима.

Ерагон подумки посміхнувся і почав створювати закляття, які були потрібні для зцілення дівчинки. Це тривало досить довго, майже півгодини. Більшість цього часу вони із Сапфірою знов і знов перебирали таємничі речення, перевіряючи кожне слово, ба навіть його вимову, щоб упевнитись в одному — закляття зроблять те, що мають зробити, і не більше.

Їхня тиха розмова ще не встигла закінчитись, як Гертруда звелася з місця.

— Дитя не змінилося… — сказала вона. — У тебе нічого не виходить. Чи не так? Не приховуй від мене правду, Ерагоне, за своє життя я й не таке бачила.

Ерагон звів брови.

— Робота ще навіть не починалася, — м’яко відповів він.

Гертруда знову сіла. Було видно, що вона пригнічена. Аби якось заспокоїтись, жінка дістала з торбинки клубок жовтої пряжі, напівзв’язаний светр, пару в’язальних спиць і заходилася плести. Її пальці рухались, як завжди, швидко й спритно. Рівний стукіт спиць заспокоїв і Ерагона. Це був звук, що його він часто чув у дитинстві, коли вони холодними осінніми вечорами сиділи біля кухонного вогню й слухали розповіді дорослих, які курили люльку чи потягували ель після гарної вечері.

Нарешті вони із Сапфірою переконались, що закляття безпечні. Тепер Ерагон був упевнений, що язик не підведе його, коли він буде вимовляти незвичні звуки прадавньої мови. Юнак зібрався на силі й хотів створити перше закляття. Аж раптом його охопив сумнів.

Коли ельфи використовували магію для того, щоб дерево або квітка росли такої форми, якої вони хотіли, чи щоб зміцнити своє або чуже тіло, то завжди, наскільки він знав, виголошували закляття у формі пісні. Очевидно, зараз теж слід було зробити саме так. Але юнак пам’ятав усього лиш кілька ельфійських пісень, та й то приблизно, а вони ж повинні були звучати красиво й мелодійно.

І тоді замість них він віднайшов десь у найглибших закутках пам’яті пісню, що її тітка Маріан співала йому, коли він був маленький, іще перед тим, як недуга забрала її, пісню, яку жінки Карвахола споконвіку співали своїм дітям. Ерагон заспівав колискову… Мелодія добре лягала на пам’ять, вона була проста й стримана, якраз така, щоб заспокоїти немовля.

Він почав лагідно й повільно. Слова линули плавно, його голос неначе наповнював намет якимось тихим теплом. А перш ніж заспівати пісню, юнак сказав дівчинці-немовляті прадавньою мовою, що він її друг, що він бажає їй лиш добра і що вона