Читати книгу - "Вогняний бог Марранів"

вражений Джон Сміт, — оце скачуть! Нам з тобою, Мері, так само до них далеко як черепасі до зайця. Так, навряд чи ворог перехопить їх на дорозі.

Фермер повернув конячину і потрюхикав додому розмірковуючи про дивні події, у які була втягнута його родина з того пам'ятного дня, коли над Канзасом пронісся ураган, викликаний злою чаклункою Гінгемою.

Енні й Тім тішилися швидкою їздою. Поля і річки пролітали мимо них, ніби їх гнав зустрічний вітер. Поодинокі пішоходи зачудовано дивились їм услід, а вози зі снопами мелькали, ніби верстові стовпи.

Надвечір подорожні залишили позаду чимало миль. Ночувати зупинились у самітному лісочку, подалі від житла. Енні дістала з в'юка всеперетворювальне полотнище, яке колись виготовив дядечко Чарлі Блек. На бажання власника воно могло ставати надувним човном, вітрилом, просторим тентом. Цього разу воно перетворилося у зручний намет, де діти спокійно провели ніч під охороною вірного Артошка.

І дні побігли один за одним, як швидкі мули наших подорожніх. Енні й Тім прямували на північний схід, по можливості уникаючи населених місць. Біля струмочків вони запасалися водою у великі фляги, а скакунів напувати не треба було. Погода стояла ясна, сонячна, і заряджати тварин не було потреби: вони набиралися енергії під час бігу.

Перша широка річка, що трапилась на шляху, зупинила подорожніх. Енні уже збиралася надувати повітрям всеперетворювальне полотнище, щоб зробити з нього пліт. Тім зауважив що переправити мулів на слизькому плоту без перил і загороджень буде нелегко.

— Давай-но, Енні, спробуємо переплисти річку, не сходячи з сідел, — запропонував хлопчик.

Поставивши регулятори на малий хід, діти сміливо спрямували тварин у воду. І — о диво! Мули попливли, наче робили це багато разів. Всередині у них було досить порожньо, а тому на воді вони трималися чудово. Вони так загрібали воду своїми могутніми ногами, що вмить опинилися на другому березі.

— Ура, ура! — закричав Тім. — На таких молодцях, як наші Цезар та Гаинібал, можна море переплисти!

З великою небезпекою довелося зіткнутися дітям у широкому стену, де водилося багато вовків. Збившись у велику зграю, степові вовки перепинили мандрівникам дорогу. Ті хотіли повернути назад, але й там їх чекали вороги.

— Повний вперед! — скомандував Тім.

Мули рвонули, як ураган. Кілька вовків полетіли з розтрощеними головами і зламаними ребрами. Один великий хижак, очевидно, ватажок зграї, підстрибнув, намагаючись скинути Тіма з сідла, але хоробрий хлопчак щосили уперіщив вовка ломакою в лоба.

Приголомшений хижак беркицьнувся зграя розступилася і за хвилину залишилась далеко позаду.

Тім був страшенно задоволений і без угаву хвалився.

— Бачила, як я йому вперіщив межи очі! — кричав хлопчисько. — Він напевне здох від моєї ломачини.

Енні засумнівалась у цьому, і тоді Тім запропонував повернутися й глянути. Енні не захотіла знову зустрічатися з вовками і поспішила погодитися з товаришем. Тім засвистів войовничий марш.

І лише тоді Артошко насмілився висунути голову з мішка. Він туди сховався, коли побачив зграю розлючених вовків. Песик від природи був сміливий, але розсудливий. Він розумів, що боротьба з вовком буде нерівна: хижак зламає йому хребет одним ударом лапи або перекусить навпіл величезною зубатою пащекою.

Побачивши ворогів далеко позаду, Артошко презирливо гавкнув на них, а Енні розсміялась:

— Помовч, герою!

ВЕЛИКА ПУСТЕЛЯ

отримуватись правильного напрямку подорожнім допомагали компаси, але й без них діти знали, що їдуть правильно. Старша сестра так часто розповідала Енні про свою мандрівку з одноногим моряком, що дівчинці здавалось, ніби вона вже тут побувала. Це вона сама колись відчувала спекотний подих вітру, що налітав з пустелі; сама бачила бридкі голови ящірок, які ховалися в дюнах.

Аж ось і ліс, за яким починалася Велика пустеля.

— Вітаю тебе, давній знайомцю! — весело вигукнула Енні. — Це з твоїх дерев дядечко Чарлі збудував сухопутний корабель. Він і досі стоїть де-небудь на узліссі, але ми не будемо його розшукувати. Еге ж, Тіме?

— А навіщо нам корабель? — поважно відгукнувся хлопчисько. — Наші Цезар і Ганнібал куди ліпше будь-якого корабля — і сухопутного, і водяного.

До ризикованого переходу через пустелю Тім та Енні підготувалися серйозно. В дорогу вони вирішили пускатися на світанку, по холодку. Діти наповнили фляги водою із джерельця, знайденого в лісі, і так понапивались, що у них трохи не луснули животи. Перед тим як рушити, вони облили одне одного і собаку водою з ніг до голови.

Подорожні надягли темні окуляри з сітками, щоб захистити очі від дрібного піску і пилу. Відчуваючи щось незвичайне, Артошко з головою сховався у мішок, і господиня схвалила його поведінку. Ясна річ, песика теж щедро напоїли водою.

Діти були настроєні серйозно. Із розмови зникли звичайні жарти, серця Енні й Тіма пришвидшено билися. Дні, проведені ними у поїздці досі, здавалися дрібницею порівняно з тим, що їх чекало.

Велика пустеля лежала перед ними врочиста й похмура, у її віковій німотності крилася загроза. Нарешті діти подолали заціпеніння.

— Ну що ж, треба рушати, — сказав Тім. А сам подумав, що при потребі без жалю віддасть за Енні життя.

— Так, стоячи на місці, вперед не просунешся, як каже мудрий Страшило, — погодилась дівчинка.

З розповідей сестри Енні знала багато висловлювань Тричі Премудрого Правителя Смарагдового міста.

Діти поїхали ступою. Скакати учвал було небажано: копита мулів зіб'ють густі хмари пилу, та й скакуни надто глибоко в в’язнутимуть у піску. Тварини повільно потрюхикали підтюпцем, але коли Енні за півгодини озирнулася, край лісу ледь виднівся на обрії Мули, заряджаючись на ходу, залишали позаду милю за милею, а в Енні в голові засіла одна важлива думка: як уникнути страшних чорних каменів Гінгеми.

Від сестри Енні знала, що зла фея Гінгема задовго до смерті оточила Чарівну країну уламками скель, наділивши їх таємничою силою притягувати до себе все, що рухається. Біля такого каменя ледь не залишилися навіки Еллі і Чарлі Блек, бо камінь полонив сухопутний корабель і не відпускав від себе подорожніх далі ніж на сотню кроків. Моряк і дівчинка загинули б у пустелі, якби їх не врятувала ворона Karra Kapp. Це вона, випущена на волю вернулася з гроном чудового винограду, який вбивав силу каменя.

Звичайно, за минулі роки чародійство каменів могло припинитися чи ослабнути, проте ліпше було не ризикувати.

Виконуючи наказ старшої сестри, Енні через кожні півгодини зупиняла Цезаря і дивилася крізь підзорну трубу. І от після кількох годин дороги, коли сонце вже стояло високо в небі і коли одяг на дітях зовсім висох, а самі вони встигли напитися