Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Вулф зиркнув на мене спідлоба:

— Приведіть його.

Я знову вийшов до передпокою, зняв ланцюжок і відчинив двері. Квейл переступив поріг. Коли я причиняв двері, він повідомив мені, що я — Арчі Гудвін. Довелося повірити. Потім я взяв у нього пальто й капелюх і провів його до кабінету. Він ступив три кроки, зупинився, роззирнувсь довкола, потім глянув на Вулфа й різко запитав:

— Вам сказали моє прізвище?

Вулф кивнув головою:

— Містер Квейл.

Гість підійшов до столу.

— Я товариш міс Меріан Хінклі й хочу знати, яку гру ви затіяли. Я хочу, щоб ви мені пояснили!

— Oro! — зронив Вулф.

— Ви мені не огокайте! Що ви задумали?

— Це неподобство! — сказав Вулф. — Знаєте, я не люблю дивитися на співрозмовника знизу вгору. Якщо ви на мене кричатимете, містер Гудвін зараз же витурить вас за двері. А якщо сядете в оте крісло, зміните свій тон і повідомите мені, чому, через яку поважну причину я маю складати перед вами звіт, то я вас вислухаю.

Квейл розтулив був рота, але відразу й стулив його. Тоді повернув голову в мій бік і зміряв мене з голови до ніг поглядом — певно, зважуючи, чи я з ним упораюсь. Як на мене, то нехай би він краще вирішив, що в мене забракне на нього сили, бо після вчорашнього дня я залюбки скористався б нагодою вивихнути руку ще кому-небудь. Проте Квейл від мене відвернувся, підійшов до червоного шкіряного крісла, сів і, сердито зиркнувши на Вулфа, сказав:

— Я про вас знаю. — Ці слова він вимовив уже не так гучно, однак зовсім іще не привітно. — Знаю, як ви працюєте. Якщо ви збираєтеся злупити з місіс Елтхауз купу грошей, це її справа, але не пробуйте вплутувати в це діло міс Хінклі. Я не маю наміру…

— Арчі! — перебив Квейла Вулф. — Виведіть його! Фріц відчинить двері. — І він натис кнопку.

Я підійшов до червоного шкіряного крісла й став на крок від нашого героя, позираючи на нього згори вниз. З'явився Фріц. Вулф наказав йому потримати вхідні двері відчиненими, і Фріц вийшов.

Становище Квейла було нікудишнє. Я стояв перед ним, і якби він спробував був підхопитися з крісла, я б устиг застосувати до нього будь-який прийом. Але й моє становище було не з найкращих. Бо витягти з м'якого крісла чоловіка вагою фунтів сто вісімдесят, — а він же не такий дурний, щоб не впертися руками й ногами, — справа зовсім не легка. Проте Квейл сидів, не підібгавши ніг під крісло. Я вдав, ніби хочу схопити його за плечі, потім різко нахилився, впіймав за ноги, смикнув на себе й, перекинувши на спину, виволік так у коридор, перше ніж він почав пручатись. Але потім той клятий бевзь спробував вивернутись і впертися руками в підлогу. Біля вхідних дверей я на мить спинився, а Фріц схопив його руки й притис їх до підлоги.

— У нас на сходах сніг, — сказав я. — Якщо підете спокійно, я дам вам підвестися й поверну пальто та капелюх. Повірте, я знаю більше прийомів, ніж ви. Умовились?

— Умовились. Проклятий горлоріз!

— Мене звати Гудвін, але я вибачаю вам. Гаразд, Фріце…

Ми відпустили Квейла, і він став на ноги. Фріц уже взяв з вішалки його пальто, коли Квейл раптом заявив:

— Я хочу вернутися до кабінету. Мені треба в нього дещо запитати.

— Нічого не вийде. У вас погані манери. Потім знов доведеться вас умовляти.

— Ні, не доведеться. Я хочу в нього щось запитати.

— Ввічливо? Тактовно?

— Так.

Я причинив вхідні двері.

— У вас дві хвилини часу. Не сідайте, не підвищуйте голосу і не вживайте таких слів, як «проклятий горлоріз». Фріце, йдіть попереду.

Ми рушили вервечкою через передпокій — Фріц попереду, я позаду — і так ввійшли до кабінету. Вулф мав тонкий слух і добре чув, про що говорилось у передпокої. Отож коли Квейл спинився перед його столом — яз одного боку, Фріц із другого, — Вулф тільки холодно глянув на нього.

— Ви хотіли, щоб я повідомив вам поважну причину, — звернувся Квейл до Вулфа. — Як я вже казав, я товариш міс Хінклі. Настільки близький товариш, що вона подзвонила мені і розповіла про Гудвіна — тобто про його розмову з нею і місіс Елтхауз. Я порадив їй сьогодні ввечері до вас не йти. Але вона сказала, що піде. О дев'ятій годині?

— Так.

— Тоді… — Він затнувся. Е, ні, так різко не можна. Йому було важко взяти себе в руки, та все ж він упорався з собою. — Тоді я хочу бути присутнім. Ви… Можна мені прийти?

— Якщо ви будете пристойно поводитись.

— Буду.

— Ваш час минув, — сказав я і взяв Квейла за руку, щоб вивести з кабінету.

7

У кінці цього довгого дня, о десятій хвилині на десяту вечора, я зайшов на кухню. Вулф із Фріцом стояли біля столу посеред кухні й сперечалися про те, скільки ягід ялівцю покласти в маринад до відбивних котлет з оленини. Знаючи, що цей диспут може тривати довіку, я перебив їх:

— Вибачте. Прийшли всі і навіть більше. З'явився Девід Елтхауз, Моррісів батько. Він лисий, сидить ззаду, праворуч від вашого столу. З ним адвокат Бернард Фромм — теж у другому ряду, ліворуч. Голова схожа на яйце, погляд важкий.

Вулф насупився:

— Я не хочу, щоб і він там сидів.

— Розумію. Йому сказати про це?

— Трясця його матері! — Вулф повернувся до Фріца: — Гаразд, порайся далі сам. Я кажу три, але роби як знаєш. Якщо покладеш п'ять, мені навіть не треба буде куштувати — і по запаху здогадаюсь. Із чотирма ще можна буде їсти.

Вулф кивнув мені головою, і я рушив до кабінету, а він — за мною.

У кабінеті Вулф обійшов червоне шкіряне крісло, де сиділа місіс Елтхауз, і не сідав, поки я називав прізвища присутніх. Цього вечора у кабінеті стояли два ряди жовтих стільців. У першому ряду сиділи Вінсент Ярмек, Меріан Хінклі й Тімоті Квейл, у другому — Девід Елтхауз і Бернард Фромм. Найближче до мене виявився Квейл, і це було вельми вигідно. Нарешті Вулф сів, обвів гостей поглядом — спершу зліва направо, потім справа наліво — і промовив:

— Мушу вас попередити, що агенти Федерального бюро розслідувань мають змогу за допомогою електронних приладів підслуховувати всі розмови в цій кімнаті. Ми з містером Гудвіном гадаємо, що це хоч і мало ймовірно, проте можливо. Думаю, ви…

— Навіщо це їм? —