Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Ганс Кремер підвів на Кирилюка очі. Сказав сухо:

— Слухаю вас.

— Я думав, вам буде цікаво поговорити з людиною, котра лише вчора бачила Карла…

— Я не зовсім впевнений у цьому… — промимрив Кремер, та, мабуть, відчувши, що хоча б для пристойності слід запитати щось, мовив: — Як його справи?

— На жаль, не блискучі. Я залишив його у Кракові. Карл захворів на запалення легенів.

Кирилюкові здалося, що в кімнаті хтось раптом почав пиляти дрова. Ілюзія була така правдоподібна, що він озирнувся і, не побачивши нікого, зрозумів — це сміється Кремер. Так, старий сміявся — з хрипом і деренчанням, немов стара іржава пилка врізалася у трухляве дерево:

— Хе-хе-хе… Цей хлопчисько завжди ускочить… Хе-хе… Я так і знав… Не одне, то інше… Але ж чому він у Кракові?

Відповідь на це запитання була детально продумана:

— Один з наших спільних знайомих порекомендував панові Кремеру зустрітися зі мною. Я — також ювелір, і допоміг йому непогано обернути гроші. Він уже зібрався їхати далі, як захворів…

— І написав мені листа, — продовжив Кремер, — рекомендуючи вас як солідну людину і мало не свого друга…

Сонні очі старого враз стали живі й пронизливі, і Кирилюк зрозумів, що його перше враження від Кремера помилкове: перед ним не втомлена життям, з притупленими рефлексами людина, а розумний та енергійний ділок, з яким не так уже й просто мірятись силами. Кремер вів далі:

— І ось ви з цим листом з’являєтесь до мене, сподіваючись обдурити старого тюхтія…

— Що ви, гер Кремер, — обірвав Кирилюк, — я тільки мав на увазі…

— Мене не цікавить, що ви мали на увазі. Вам треба лише знати, що рекомендацію цього сопляка, мого племінника, я сприймаю лише як анекдот. Людина, котра змогла пустити на вітер таку спадщину, яку залишив його батько, не має права писати такі листи.

“То ось у чому заковика!” — зрозумів Петро. Він готувався до кількох варіантів зустрічі з Гансом Кремером, та такої передбачити не міг. Доведеться перебудовуватись на ходу — старий так легко не здихається його.

Ніби відповідаючи на думки Кирилюка, Ганс Кремер мовив:

— Ось так, юначе, — зазирнув до шухляди, куди поклав рекомендаційний лист, — здається, пан Герман Шпехт?.. Я вдячний, що ви передали вітання і лист мого племінника, та, на жаль, справи…

Він трохи підвівся, мовляв, розмову закінчено.

— Хвилину, гер Кремер, — сказав твердо Герман Шпехт. Кутки вуст у нього опустилися, обличчя набрало впертого виразу. — Я не прийшов до вас, щоб обговорювати окремі риси характеру вашого племінника. Мене привели справи. Я ювелір і хотів би…

— Ювелір?.. — скривився Кремер. — Я не люблю шантажу і в разі чого можу покликати поліцію. Мені відомі всі ювеліри Німеччини, та Германа Шпехта серед них не пригадую…

— І все-таки він існує, — сказав Шпехт весело. Він вирішив іти напролом. — Хочете ви цього чи ні, а існує і, сподіваюсь, існуватиме!

— Але ж при чому тут я? — сухо запитав старий.

— Річ у тому, що я вирішив встановити з вами ділові контакти, — відповів Шпехт. — Ви мене влаштовуєте, гер Кремер. Вірніше, не ви, а бездоганна репутація вашої фірми.

Обличчя Кремера налилося кров’ю, він хапав повітря розкритим ротом, витріщившись на Шпехта. Нарешті опанував собою і сказав із вдаваною доброзичливістю.

— Ви або ідіот, або недосвідчений шахрай. Ідіть, я не кликатиму полінію…

— Справді;— хтось із нас ідіот, — широко посміхнувся Герман. — І чи не здається вам, що ідіот той, хто відмовляється вести справи з власником таких речей? — Витягнув з кишені маленьку коробочку і розкрив її перед носом у Кремера.

Удар був розрахований точне. Ювелір зажмурився, ніби від яскравого світла. Довгими, безкровними пальцями схопив коробочку і мало не уткнувся в неї носом. Не дивлячись, намацав у шухляді лупу і довго розглядав невеличкий камінець, що виблискував на чорному оксамиті. Ніс у нього загострився, кощаві, дряпіжні пальці ледь-ледь тремтіли, і весь він скидався на яструба, котрий зараз вчепиться гострими пазурами у жертву і дзьобатиме та рватиме її на шматки.

Нарешті через силу відірвався від брильянта, підвів на Петра очі. Витер сльозу білосніжною хусточкою, закрив коробочку і підсунув її до Петра.

— Візьміть і більше нікому не показуйте, — сказав байдуже. — Краденого не скуповую…

Слова ці боляче хвисьнули Германа, та він стримався.

Згадав тремтливі дряпіжні пальці і зрозумів, куди лучив старий. “О-о! — подумав з повагою. — А ти стріляний горобець”.

Повільно заховав коробочку, зітхнув і підвівся.

— Що ж, я гадав, ми знайдемо спільну мову, гер Кремер, — сказав якомога спокійніше. — Шкода… Моє шанування! — повернувся й попрямував до дверей, майже не сумніваючись, що старий ювелір зараз зупинить його, що все це — гра, точно розрахована на кілька ходів, що партнер у нього серйозний і що зараз важко визначити результат партії.

— Хвилину, гер Шпехт, — почув рипучий голос, коли вже взявся за ручку дверей, — а чим ви можете довести, що брильянт належить вам?

Шпехт осміхнувся: перший хід зроблено правильно. Якби він скипів, засперечався — програв би. Старий все одно не випустить брильянта з рук, та хоче придбати за безцінь. А тепер диктуватиме він.

— Що брильянт, гер Кремер! — недбало мовив, повертаючись. — У нашої фірми значно більші можливості… — поклав перед ювеліром документ співробітника СД. Лицемірно зітхнув: — Але ж ви дещо упереджено ставитесь до наших пропозицій.

Цей документ був не дуже якісний, і Шпехта попередили, що ним можна користуватися лише в крайніх випадках. Та іншого виходу не було. Крім того, Герман знав: ювелір зараз думає лише про брильянт, напевно, йому навіть байдуже, крадений він чи ні, і в душі старий, мабуть, не заперечував би проти першого варіанту — все-таки менше платити.

Кремер глянув на документ і відсунув його.

— Ми просто марнували час, гер Шпехт. Слід було починати з цього.

Герман повільно заховав папірець до своєї течки.

— Для чого ж наголошувати на цьому? Насамперед я комерсант.

— Ну, ну, — розтягнув своє довге обличчя у посмішці Кремер, хоч очі залишались серйозні і свердлили Шпехта. — Приємно мати справу з діловими людьми. Ви хочете збути коштовності?

— Ви не помилились. — Герман знову виклав на стіл коробочку.

Ювелір зважив брильянт.

— Вісім з половиною каратів!

Капнув на камінь кислотою. Плямкнув безкровними губами і сказав сухо:

— Він коштує сорок тисяч марок. Можу запропонувати тридцять п’ять.

“Починає приблизно з половини ціни”, — прикинув Шпехт і мовив нудним голосом:

— Ви ж самі щойно