Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:

На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак – ще сирий, чорний і солодкий.

– Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! – просила я дітей.

Але ж це діти…

Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.

Мак я продавала.

Виходила в неділю на базар і відміряла за гроші на стакани. Сяку-таку копійку заробляла – аби було за що уплатити державні податки, а решту: до зими купити чоботи, зібрати старших дітей до школи.

Дрібненький мак ішов на пиріжки й на продаж, а порожні маківки і стебла палили у печі: зимою тим грілися і варили їсти.


Піч ми топили ще й соняшничинням.


Ранній-ранок, за вікном темна ніч…

– На полі уже соняшники обмолотили! – буджу вранці дітей і даю кожному роботу.

Ще холодна роса вкриває сонну землю, а мої менші діти вже всі у полі. Кожен займає собі рядочок і складає по ньому сухе бадилля на рівні купки. А тоді збирають у снопики; зібране соняшничиння вхоплюють посередині перев’яззю із осоки, закидають собі на плечі – та й несуть додому.

Потроху коло нашої клуні росте висока скирта. Як треба було палити, беру я суху чорну палицю – до коліна розбиваю на дрібніше, та й кидаю у піч – вогонь усе поїсть!


А після соняшників уже настає черга кукурудзи.

Качани не можна брати, бо ж то добро колгоспне! А от бадилля із сухим листям для чогось ще згодиться. Те, що зможе, об’їсть корова. А все решта – теж піде для вогню, для печі.

Дровами колись у селі топили рідко, та й то, хіба тільки добрі хазяї – бо занадто велика розкіш!

А мені ж, бідній вдовиці, дровами запастися б хоч для великоднього хліба.


Уже як трохи закінчиться робота – Миросі можна було погратися ляльками. Ганя для неї й робила ті ляльки. Брала із кукурудзи качана, накручувала на нього віхоть сіна. Потім перехопить посередині мотузочкою, або полотно зав’язує гудзами, намостить на голові клоччя, закутає зверху хустку із ганчірки…

– Ось тобі й лялька, а звати її Хима! – сміється Ганя, та й дає.

– Гарна лялька! – радіє іграшкою Мирося, бере на руки, няньчить, як дитинку, заколихує, співає «Котку». Або ще – носиться із лялькою по вулиці.

– Оце моя дитинка! – як побачить свою товаришку, Антосю, дере доверху носа.

– Ой, яка ж гарненька лялька! І я теж такої хочу…

– Ходімо до нас, до Гані!

А та сідає, та й знов плете.

І вже удвох дівчата бродять вулицею, із своїми «дітками» на оберемках.

– А твою дитинку як звуть? – питається Мирося. – Бо мою – Хима.

– А мою… моя буде зватися Оленка. Або – Оксанка. Так, Оксанка краще!

– Тоді мою буде звати Галя!

8

Як надходили Параски – у нашому селі, хоч і давно не було церкви, храмовий празник.

Я вділяю молока, або геть і куплю в Олександри чи у Кесарів – як своя корова не доїться, та й варю молочний кисіль.

– Оце у нас свято! – радіють діти.

А ще готувала холодець. Діставала тоді аж три празникові миски і розливала по них юшку, викладала м’ясо геть із кістками; приправлю смакоту часником, заллю гарненько салом. Так що ж, юшка не встигне й захолонути, як діти відразу її й з’їдають, ще поки тепла! Як не прошу, як не благаю дітей, аби хоч трохи почекали, але втримати не можу.

– Я дуже-дуже хочу м’яса! – аж плаче, так проситься Іван.

– Я теж хочу празнику! Мамо, уже ж настав празник? – заглядає до мисок Мирося.

Старші діти ще трохи могли терпіти. Але я ж гарно бачила, що й їм не сила. І таки дозволяла усім їсти.

Запах вареного м’яса ще літав під низьким сволоком, а миски уже були порожні. З’їдено й свіжий кисіль, і сіренькі паляниці.

– От і все вгощання, і увесь на цьому празник… Одбули… – зітхну, та й зиркну нишком на портрет

1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"