Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Кася розповіла мені: мало не за одну ніч захворіла худоба. На перших кількох особинах були мітки від укусів, ніби їх погризли якісь дивні величезні вовки, хоча поблизу всю зиму не бачили жодного з них.

— Вони належали Єжи. Він не забив їх одразу, — серйозно сказала Кася. Я кивнула.

Єжи мав бути мудрішим: він мав одразу вилучити їх зі стада та перерізати їм горлянки, тільки-но побачивши, що їх покусали вовки, а вони серед інших тварин. Жоден звичайний вовк такого не зробив би. Але… він був бідним. Він не мав ані полів, ані власного промислу, нічого, крім корів. Його дружина не раз приходила тихенько просити в нас борошна, а щоразу, коли я приходила додому з лісів, назбиравши там більш ніж достатньо, мати посилала мене до їхнього будинку з кошиком. Він роками силкувався заощадити достатньо грошей, аби купити третю корову, що означало би порятунок від бідності, і це вдалося йому лише два роки тому. Його дружина Кристина на жнива одягла нову червону хустку, облямовану мереживом, а він — червоний каптан, обоє з гордістю. Вони вже втратили чотирьох дітей до їхнього наречення; вона чекала ще на одне. Тож він забив худобу не досить швидко.

— Вона покусала його, а ще вона заразила іншу худобу, — сказала Кася. — Тепер вона вся оскаженіла, і вона занадто небезпечна, щоб навіть наближатися до неї, Нєшко. Що ти робитимеш?

Дракон, можливо, знав би спосіб очистити худобу від хвороби. Я не знала.

— Нам доведеться її спалити, — мовила я. — Сподіваюся, він опісля стане на ноги, та я не знаю, що ще можна зробити, — по правді кажучи, хоч як це було жахливо та спустошливо, я була рада, відчайдушно рада. Принаймні це не були вогнедишні страховиська чи якась смертельна пошесть, і я таки знала, що можу дещо зробити. Я витягнула зілля «вогнесерце» та показала Касі.

Коли ми дісталися Дверніка, з цією думкою ніхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як і Кася або чоловіки в Ольшанці, коли я сповзла із санчат, але вона мала й більші клопоти.

Усі здорові чоловіки, а також сильніші жінки працювали позмінно, аби тримати в загоні нещасних замучених тварин, користаючись вилами й ліхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них німіли від холоду. Решта нашого села намагалася не дати їм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, і наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самі, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути — худоба розкидала стоси з ними. Тільки-но я розповіла Данці, що то за зілля, вона закивала та послала всіх, хто ще не працював біля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просіку.

Затим вона повернулася до мене.

— Нам буде потрібно, щоб твій батько та брати принесли більше дров, — сказала вона, не вагаючись. — Вони у твоєму домі — працювали всю ніч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобі, а тим більше — їм, коли тобі доведеться після цього повертатися до вежі. Хочеш піти?

Я ковтнула. Вона мала рацію, та я могла сказати лише «так». Кася й досі тримала мене за руку, і, коли ми разом бігли селищем до мого будинку, я спитала:

— Увійдеш першою та попередиш їх?

Тож коли я ввійшла у двері, моя мати вже плакала. Вона зовсім не бачила сукні, тільки мене, а коли мій батько та брати, похитуючись, вийшли із задніх кімнат, спантеличені від сну, та знайшли нас, ми вже впали на підлогу купою оксамиту, обіймаючись. Ми ридали всі разом, навіть кажучи одне одному, що ридати ніколи, а я крізь сльози розповіла батькові, що ми робитимемо. Він і мої брати вибігли надвір запрягати коней, які, на щастя, були в безпеці у власній важкій стайні поряд із домом. Я скористалася цими останніми кількома моментами й сіла за кухонний стіл із матір’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, і в неї досі текли сльози.

— Він мене не торкався, мамушо, — сказала я їй, а про принца Марека не розповіла нічого. — Він непоганий, — вона не відповіла, тільки знову погладила мене по волоссю.

Мій батько зазирнув усередину та сказав:

— Ми готові, — і мені довелось іти.

— Заждіть, — промовила мати і зникла у спальні. Вона вийшла зі згортком, де був мій власний одяг і речі. — Я подумала, що хтось із Ольшанки, можливо, принесе це до вежі для тебе, — сказала вона, — навесні, коли йому привозять дарунки зі свята, — вона поцілувала мене знову та обійняла ще раз, а тоді відпустила. Справді боліло ще більше. Справді.

Мій батько обійшов кожен дім у селищі, а брати зіскакували й забирали в кожній дровітні все до останньої хворостини, громадячи оберемки палива на сани. Коли сани наповнилися, вони поїхали до загонів, і я нарешті побачила бідолашну худобу.

Вона навіть на корів уже не скидалася — туші розпух­ли та спотворилися, роги страшенно виросли, стали важкими й закрученими. З деяких з них стирчали стріли або навіть кілька списів, що були глибоко ввігнані в туші та виглядали жахливими шипами. Те, що виходило з Пущі, часто можна було вбити лише вогнем або відітнувши йому голову; від ран воно лише лютувало ще більше. У багатьох корів передні ноги та груди почорніли, коли вони затоптували попередні пожежі. Вони кидалися на важку дерев’яну огорожу загону, гойдаючи важкими неприродними рогами та мукаючи глибокими голосами; звук був жахливо звичним. Їх був готовий зустріти гурт чоловіків і жінок, наїжачений ліс із вил, списів і загострених кілків, який разив худобу у відповідь.

Деякі жінки вже рубали землю, тут, біля загонів, переважно не засніжену, відгортаючи мертву сплутану траву. Данка наглядала за роботою; вона жестом прикликала мого батька, і наші коні, наблизившись і внюхавши у вітрі заразу, неспокійно запирхали.

— Гаразд, — промовила вона. — Ми будемо готові до опівдня. Перекинемо до них дрова та сіно, а тоді запалимо смолоскипи зіллям і закинемо їх усередину. Збережи його якомога більше на той випадок, якщо нам доведеться спробувати вдруге, — додала вона для мене. Я кивнула.

З’являлися нові руки — люди завчасно прокидалися, аби допомогти в останньому великому зусиллі. Усі знали, що худоба спробує загасити пожежу, коли запалає; усі, хто міг тримати бодай палицю, зайняли місце в шерензі, яка мала її стримати. Інші заходилися перекидати до загону оберемки сіна, зірвавши зв’язки, щоб вони розліталися під час приземлення, а мої брати почали закидати в’язанки дров. Я з тривогою стояла поруч із Данкою, тримаючи флакон і відчуваючи, як у ньому крутяться та печуть мені пальці чари, пульсуючи так, ніби вони знали: скоро їх випустять робити своє