Читати книгу - "Спалені мрії"

– Ви тільки погляньте на цього діда, ноги ледь волочить, а що згадав. – Вона аж засміялася. – Якраз тільки про любов говорити, – не переставала дивуватися. – І як вам отаке на думку спало? – вже здогадалася, що хитрий дід Кіндрат так їм дух підняти надумав.

– Ну, а де Михайла шукати, ви й зараз не знаєте? – здавалося, навіть лаяти їх зібрався. – Чоловік не голка, знайти ж можна? Чи знову буде, як у тридцятих… – Ще не доказавши, старий Кіндрат наставляв своє волохате вухо, щоб краще почути.

– Ми не про те. Я розказую людям про наступ нашої армії. Це з радістю роблю. А про наше домашнє й думати не хочу. – Сава навіть махнув рукою. – Німцям командування їхнє втовкмачувало, що ми голодні, обірвані напівдикі люди, – все ж продовжував. – Я таке в книжечках читав, які вони своїм солдатам роздавали, мабуть, щоб до нас жалю не мали. Бо ми ж ненормальні, виходить. А свої нам теж нагадують, що ми ніхто, тобто теж ті самі – обірвані й напівдикі. – Сава аж сам злякався після такого висновку. – Пропав чоловік, а ти ще й не питай про нього. Що й думати? На фронт його не пошлють, старий. А там хто знає. Може, він сам нам якусь звістку дасть?

– Як одразу не знайшли, то вже й не знайдете. – Здається, дід Кіндрат аж розсердився. – Чоловік не голка, – знову повторив. – Говоріть уже про війну, а я хоч послухаю. – Ти, Кириле, слідкуєш за подіями на фронті? – повернув до нього свій гострий ніс та увіп’явся глибоко запалими очима.

– Не лише слідкую, а й дивуюсь – ото яка техніка! Коли я воював, то це ж небо і земля. Тоді гарматами трохи постріляють, а в основному рукопашний бій, зараз – артпідготовка, бій у небі, потім уже танки пішли, і все інше, – порівнював набагато молодший дід Кирило.

Так стояли і наступного дня, під вечір, коли вже впоралися, щоб знову новинами обмінятися, бо відчували – зараз один день багато чого важить.

– Он Тоня від Ольги біжить, якийсь папір у руці тримає. – Дід Сава показував на стежку повз його хату. – Мабуть, лист отримала чи комусь із нас прийшов! – Усі навіть завмерли, чекаючи. – Та говори швидше кому? Не зволікай, бо й дихати вже важко! – крикнувши, Сава розтирав рукою біля серця.

– Мар’яні! – почули, коли вона вже ближче підійшла. – Мар’яні! Мар’яні! – повторювала радісно.

Усі глянули на Мар’яну, а вона стояла ні жива, ні мертва. На блідому обличчі не було видно радості, а голосу зовсім не чути. Антоніна вже подавала їй лист, а та не могла навіть узяти його.

– Чи ти зовсім з глузду з’їхала, хіба ж так можна! – гримнула на неї Горпина. – Давай я прочитаю, а ти заспокойся, – і вона вихопила того трикутника. – «Добрий день, дорога мамо! – почала, розгорнувши. – Я живий і здоровий, чого і вам бажаю, – продовжувала голосно. – Ми зараз на обороні Києва разом із Воронезьким фронтом. Частину наших березівців направили в навчальний батальйон».

– То це ж Митя пише Уляні, а на Мар’янину адресу, – першим здогадався дід Сава. – Читай далі, Горпино, читай сміливіше, – махнув їй рукою.

– «Партизан одразу відправили в діючі війська, бо ми вміємо користуватися зброєю. Зараз нам дозволили написати додому, пишемо прямо в окопах. Дядька Тимофія давно не бачив, бо він у взводі піхотної розвідки. Мене хотів до себе взяти, але не вийшло. А Миколка зі мною, Танюшу теж інколи бачу, вона поранених з поля бою виносить. Як візьмемо Київ, ще напишу. Що нового у вас? Дуже хочеться отримати від вас листа. Передавайте великий привіт тьоті Мар’яні, тьоті Дуні, Горпині Петрівні, діду Саві, його дівчатам і всім іншим. Ваш Митя».

Тільки Горпина Петрівна дочитала листа, як Антоніна вихопила його і знов перечитала. А в тому місці, де про Тимофія написано, спинилася, приклала трикутника до грудей і сказала:

– Живий мій Тимоха, скоро і мені напише.

Дід Кирило плескав у долоні й примовляв:

– Не даремно я до вас зайшов, зараз батькам Миколи і Тані радість занесу. Ото б і їм ті рядки прочитати, а то не повірять.

– Чого носити, ще загублять. Нехай сюди приходять. – Горпина сховала листа у свою кишеню.

Тепер усі були дуже раді, Мар’яна посміхалася, діти стрибали, раділи за Митю і чекали далі листа від татка, лише дід Сава та дід Кирило трималися, як солдати.

З тих пір село зажило новим життям. З нетерпінням чекали листів із фронту. Отримував багато хто. Ці новини були навіть більш значущі, ніж ті, які по радіо чули, бо вони були про своїх, про рідних, яких тут чекали майже в кожній хаті. Приходили листи один раз на тиждень, інколи раз на два, залежно від того, коли підводу в райцентр посилали чи голова на нараду їздив. Розносила по селу все та Тамара Забарівська. Ой, і дісталося цій молодій жінці – і цілували її, і пирогами та пряниками пригощали. А все за той маленький потертий паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут він був ніби вогник, який запалював душі, вселяв у них надію на нове життя. Багато хто косував і сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому віддала», – навіть звинувачували. Було, й наскакували на неї гуртом, відбирали торбину з листами і шукали в ній свого листа. А вона продовжувала носити і в погоду, і в негоду, часто повертаючись у мокрій куфайці та мокрих