Читати книгу - "Привид безрукого ката"

— Стояти як укопаний, — відрапортував Безрукий.

— Правильно, — всміхнулась Марі і полегшено видихнула.

Ніч утікала, як ошпарена. Її давно вже так ніхто не вимучував, навіть у Новий рік. Через обох божевільних балакунів вона за всю зміну не здрімнула — шеф казав не зводити з них очей. Тому, підстерігши, як заспаний ранок ступив на поріг офісу, швидко здала завчасу підготовлений письмовий звіт про побачене й почуте — і гайда відпочивати. Чого доброго, наступної зміни знову доведеться слухати про безруких привидів та рудих слідчих, а з тих теревенів може поїхати дах. Чи, може, шеф хоче відправити її на пенсію та сам підстроїв той цирк? — спросоння майнула зрадлива думка. Може, знайшов молоду, повну сил нічку, а її, спрацьовану, хоче сплавити?..

Сон випарувався, наче вранішній туман. Ніч спохмурніла, настрій пропав, сили зникли. Не вгледіла власної голови, допустила до неї думку-кровопивцю, що своїми щупальцями вмить зачепилася за звивини, і про відпочинок тепер можна забута. Тепер ніч в муках чекатиме наступної зміни, щоб переконатися, що шеф нічого злого не надумав... Втратила пильність лише на долю секунди — і має. Ворог не спить, він лишень чекає, щоб прослизнути в голову і витворяти там, що хоче. Такі тепер мудрі технології. Не треба нікого сікти мечами, вішати, стріляти, труїти, душити газами та катувати атомом, треба тільки залізти в голову і там спокійно керувати. Бо все живе найбільше в світі вірить своїй голові, думаючи, що голова — своя. А насправді?..

— Вам не здається, що ніч дуже сердита? — запитала Марі, коли перші проблиски сірого зимового ранку підкрадалися до будинку, де жив Безрукий.

— Ранок теж не втішений, — мовив Лев і напрочуд серйозно запитав хвилясту лікарку: — Я псих?

Марі зразу перетворилася з красивої жінки в холодного фахівця.

— Думаю, так, — відповіла Марі Шмідт після короткої паузи. — Хоча... є ще в мене одне припущення, що повзає по лезу здорового глузду. Й поки що здоровий глузд не спустив з нього дух, бо... — лікарка зам'ялася, її «бо» мало пройти перевірку на власноруч придуманому нею детекторі брехні — Левові доведеться трохи потерпіти. Тим більше, до того йому не звикати.

Безрукий вчепився за «бо», як за рятівну соломину.

— Ви недоказали, — натякнув увічливо з такою нетерплячкою, аж лікарці здалося, що він зараз втратить контроль над собою, зірветься й трощитиме все підряд своєю здоровою катівською рукою та обрубком, закованим у гіпс. І все летітиме шкереберть, як у фільмах про кінець світу... Але її безрукий велетень не чіпатиме, у Марі не було ні мікрограма страху — страшний велетень повністю підвладний її волі.

— Бо мені треба побачити ваші листи, — врятувала ситуацію лікарка. Тим більше, листи дійсно не давали їй спокою.

— Ідемо до мене, покажу, — зітхнув Лев. — Раз ми вже тут, і раз я довірився вам. Навіть якщо ви замаскований ворог, все одно так буде найкраще. Мене швидше знищать, і я не буду мучитися...

— А... — Марі для ввічливості хотіла вставити декілька банальних реплік типу «незручно, негарно, непристойно, як це буде виглядати, що скажуть...»

— Пішли! — наполіг Лев. Зараз ним керувала та частина душі, що відповідала за рішучість.

Лев загіпсованою калічкою запросив Марі заходити. Глянув на сусідчині двері. Йому здалося, що з вічка на нього зирить зміїне око, а із замкової щілини скапує отрута. Як скоро чомусь він змінив думку про пані Стефу... Дивина та й годі!..

Сусідка почекала, поки за Левом зсередини клацне замок. Висунула голову, пооглядалася.

— Дожився! — прошипіла. — Нормальні чоловіки в такий час випроводжають коханок, а він приводить... Але ж хіба він нормальний?.. — додала й густо, з огидою сплюнула на немиту долівку сходової клітки. Забула, як передучора боролася за чистоту під'їзду й учила втомлених жителів будинку елементарної культури. — Як я помилялася! — бубоніла під ніс пані Стефа. — Упиряка! — придумала прізвисько Безрукому й запишалася своєю тямущістю, бо їй сподобалося.

Марі впевнено зайшла, скинула чоботи, вбігла у туалет, щоб привести до тями організм після холодних нічних бродінь. Коли вийшла, біля туалету вже чергував Лев. Поставила чайник, обвела поглядом численні тумби і безпомилково відкрила ту, де були кава та чай. Залила собі кави.

— Що ти будеш? — запитала Лева й прикусила язик. Ненароком вирвалося «ти».

Лев того не помітив.

— Чай. Я і так тижнями не сплю.

Лікарка обняла долонями горня, посьорбуючи паруючу каву й водночас гріючи руки. Краєм ока спостерігала за Левом. Другим краєм вивчала кухню.

Першим мовчанку перервав Безрукий.

— Таке враження, що ви вдома. Усе знаєте і все відчуваєте, — сказав.

— Бо тут розкладено все по-жіночому. Я не бачу руки чоловіка.

— Правильно. Бо я нічого не змінював після смерті господині. Все, як було...

— Чому господиня залишила квартиру вам? — запитала Марі. — Якщо не секрет...

— Не знаю. Вона не хотіла розповідати, а я не питав. Вона колись була бібліотекарем в дитячому будинку, де я, так би мовити, виховувався. Я з книжками жив, бо вони були