Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Після відпустки важко було втягнутися у звичну робочу колію. Я щодня ходив до контори, але працював в'яло, без натхнення, рано повертався додому. Справа Альвіна Му дала свій ефект: до мене потоком попливли звернення громадян із проханням юридичного захисту. Уперше я міг собі дозволити відмовлятись від небажаних справ. Декотрі з них розподіляли між собою адвокати контори. Петер та Фінн почувалися задоволеними. Мене огортала дивна апатія геть до всього, тож Сюнне взяла на себе більшість клопотів з підготовки справ і налагодження контактів з клієнтами. Її переповнювали енергія та ентузіазм; під час наших нарад я мусив стримуватись, аби не зруйнувати її захоплення і пориву.

Карі сиділа в ресторані за столиком навпроти мене, підперла кулаком підборіддя і слухала.

— Я раптом перестав відчувати будь-яку втіху від роботи. Роками гарував, щоб досягти того, що маю тепер, а коли досягнув, здобуток втратив значення і цінність. Не знаю, що зі мною відбувається.

Карі випросталася, звела догори плечі.

— Мабуть, так воно зазвичай і буває. Хтозна, може, важливішим є шлях до успіху, змагання задля його досягнення, а не сам успіх.

— Ото вже, з біса, розрадила!

Карі засміялася, хоча нічого потішного я не помітив.

— А ти хочеш розради, Мікаелю? То тільки скажи! Тебе, бува, не торкнулась криза сорокалітнього віку? Який сенс має життя, якщо в ньому важать тільки кар'єра та гроші. Зазвичай, найкращим розв'язанням проблеми вікової кризи може стати купівля мотоцикла і залицяння до молодих жінок.

— Я вже знайшов собі молоду жінку. Іще молодша заїздила б мене до смерті.

Ми всміхнулися одне одному, і раптом знову стали дуже близькими, мені навально захотілось полюбитися з Карі. Вона прочитала жагу в моїх очах і зашарілася.

— Розрахуєшся і підемо? — у її голосі вчувалося легке хвилювання — така знайома, ледь відчутна хрипота.

Коли ми йшли додому, я обійняв її рукою за стан, відчув важкість її стегна, важкість усього тіла.

Важкість наших почуттів.

Потім Карі сиділа в ліжку, схрестивши ноги, розімліла й задоволена.

— Тебе гнітить лише справа Майї? — запитала вона. — Це тому ти засмучений і знеохочений… Щось з'ясував?

— Чекаю на новини від Сонцесяйного. Хоча й не вірю, що…

Задзвонив телефон. Пронизливі трелі нещадно, брутально ввірвалися у близькість поміж нами. Я глянув на Карі, тоді перевів погляд на годинника. Було пів на першу ночі.

— Мене це вже починає нервувати, — мовила Карі.

Цього разу я вже не сумнівався, що чую чиєсь дихання, важке сапання, ніби хтось захекався від довгого бігу. Я поклав слухавку. Коли за кілька хвилин телефон задеренчав знову, я схопив слухавку й сказав, голосно та виразно:

— Це — адвокат Мікаель Бренне. Мені вже остогидли ваші дзвінки. Ще раз зателефонуєте, заявлю про телефонне переслідування. І поставлю апаратуру для відстежування вхідних дзвінків! — рикнув я, грюкнувши слухавкою.

Карі дивилася на мене, наморщивши чоло.

— Хто б це міг бути?

— Хтозна… Якийсь збоченець… Або незадоволений клієнт. Будемо сподіватися, це допоможе. Ходи до мене!

Я схопив її, потягнув до себе, в обійми, у тепло поміж нами.

У суботу зранку знову пригрівало сонце. Я почвалав до поштової скриньки по листи і газети в самих лише пантофлях та халаті. Переважно то були квитанції, але серед них виднівся білий конверт без імені, адреси й поштового індексу. Хтось власноручно поклав його до моєї скриньки. Мене це заінтригувало, я розірвав конверта. Усередині лежав звичайний білий аркуш паперу, складений удвоє. Я розгорнув аркуш і застиг, оніміло вдивляючись у кольорове фото мертвого чоловіка. Фото дуже чітке, кольори темні, але виразні, на ньому — голова й верхня частина тулуба незнайомого чоловіка, який лежав горілиць на асфальті. Неможливо здогадатися, де воно зроблене. Убитий пострілом в обличчя, куля пройшла через око. Там, де було око, виднілася калюжка темно-червоної крові. Кров перелилася через краї очної ямки, протекла щокою і розлилася ореолом навколо голови.

Я заглянув у конверт, подивився ще раз на зворотній бік аркуша — більше нічого. Ніякого напису чи відмітки. Лише фото мертвого чоловіка. Я чув, як Карі ходила на другому поверсі, як за нею хряснули двері ванни. Я вийшов у коридор, конверт поклав до кишені плаща. Не хотів, щоб Карі його побачила. Фото мене зворохобило й розтривожило, але я уявлення не мав, що воно мало б означати і навіщо хтось поклав його в мою поштову скриньку.

Неспокій переслідував мене весь день. Ми зробили закупи, прогулялися сусідніми кварталами, приготували вечерю. Звичайна субота. Карі запитала, чи не піти б нам у кіно. Ми переглянули анонси, але нічого такого, що зацікавило б нас обох, не знайшли, тому залишилися вдома. По телевізору теж не показували нічого вартісного.

Карі вже дочитала першу сторінку газети, я її в неї забрав. У Багдаді вибухи. Місцева футбольна команда знову розчарувала. Прем'єр-міністр незадоволений ходом виборчих перегонів. Я позіхнув. Карі підвела на мене очі, усміхнулася.

— Були ще дзвінки, до речі? Я кажу про ті дзвінки, коли у слухавку мовчать? — запитав я.

Карі знову усміхнулася.

— Ні, жодного! Ти, мабуть, таки його позбувся, Мікаелю, хто б це не був.

— Може, то