Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Приміщення вже геть спорожніло, коли Живчик підвівся зі сходів. Він завмер. Звідкись долинав інший звук. «Гуп-човг!» — неслося звідкись. «Шурх, клац!» Потім знову: «Гуп-човг, шурх, клац!»

Чуючи, як калатає його серце, Живчик обернувся на звук і вп’яв очі у темряву над собою. Пальці нервово термосили амулети.

«Гуп-човг, шурх, клац!»

Від страху Живчик ледь дихав. Щось наближалося. Щось таке, чий звук йому зовсім не подобався. «Гуп-човг, шурх, клац, грюк!»

І тут, геть затуливши собою вихід, у дверях з’явилася найбільша, найгладкіша, найпотворніша з усіх істот, яких Живчикові будь-коли доводилося бачити! Вона крутила сюди-туди головою, уважно вивчаючи приміщення під собою. Над обвислими щоками були посаджені очі-намистинки, із шиї спадали згортки жиру.

— І вродиться ж отаке непосидюще! — бурмотіла вона. Голос її нагадував булькання багнюки: «Буль, буль, буль, буль, буль». — Ну нічого, нічого, — стиха додала вона, — все одно мої хлопчики будуть гідні своєї Пані-матки.

Вона якось дивно схлипнула і… згортка за згорткою упхалась у прохід. Живчик як ошпарений схопився на ноги, злетів униз по сходах і сховався в єдиному місці, де можна було знайти прихисток — під лотоками. Шум не вщухав — гуп-човг, шурх, клац, гух! Бух! Живчик лячно визирнув із-під свого сховку.

Як на свої величезні розміри, рухалася Пані-матка прудко. Ось вона ближче, ближче, вже зовсім близько. Від страху Живчика тіпало, мов у пропасниці. «Вона запевне помітила мене!» — стогнав він і чимдалі забивався в сутінь.

Брязнуло об підлогу відро, у воді захлюпала швабра, і Паніматка заходилася прибирати той гармидер, який залишили по собі її «хлопчики». Вона мила лотоки, мила побіля них і, прибираючи, грубезним голосом щось бурмотіла. Насамкінець, ухопивши відро із брудною водою, вона хлюпнула під лотоки.

З несподіванки Живчик заверещав. Вода виявилася крижаною.

— Що то було?! — закричала Пані-матка і заходилася шарувати під лотоками своєю шваброю! Раз по раз Живчик примудрявся ухилятися від швабри. Та ось йому не поталанило. Швабра кресонула по грудях, виштовхнувши хлопця з-під лотоків на видноту. За мить Пані-матка вже височіла над ним.

— Тьху! — вигукнула вона. — Яка бридота… потвора… зараза… Ах ти ж паразитисько! Розносити гидоту по моєму пречудовому гніздечку?..

Вона вхопила Живчика за вухо, підняла над землею і жбурнула у відро. Потім зверху приклала шваброю, згребла це все в оберемок і посунула туди, звідки прийшла — сходами нагору.

Живчик лежав ні живий ні мертвий. Боліли груди, пекло вухо, ще й відро хилиталося туди-сюди. Він чув, як Пані-матка знов пропихається в одні двері, потім — у другі. Солодкавий, млосний запах погустішав. Несподівано відро перестало вертітися. Зачекавши хвильку, Живчик відсунув набік швабру і визирнув із-за краю.

Відро було почеплене високо вгорі на якийсь гак у неосяжній, сповненій пари кухні. Живчикові перехопило подих. Дорогу вниз відтято.

Він бачив, як Пані-матка переваги-ваги пішла в той бік кухні, де на плиті булькотіли два великі казани. Схопивши дерев’яну лопатку, вона занурила її в киплячу масу рожевого меду.

— Колоти, колоти, колоти, — наспівувала вона, — колоти і не бійся стомитись.

Потім вона вмочила у казан свій куций товстий палець і з виглядом глибокої задуми облизала його. Її лице розпливлось у щасливій усмішці.

— Пречудово, — сказала вона… — хоча, мабуть, не завадило б іще трішки.

Вона відклала лопатку, і її огрядне тіло, колихаючись, посунуло до притемненої заглибини у задній стіні кухні. Живчик догледів там студню, що визирала з-поза кухонних шаф і стола. Пані-матка вхопила дерев’яну корбу і ну її крутити! Коли раптом з’явився кінець мотузки, вона спантеличилась.

— Куди ж поділося це бісове відро? — буркнула вона. І раптом щось собі пригадала.

— У-у-ух! — ухнула вона здивовано за мить, знімаючи з гака відро і зазираючи досередини. — Та я ж забула викинути сміття!

Поки Пані-матка важко човгала назад до риштака, Живчик сидів у відрі й зацьковано роззирався. «Викинути сміття» — що б це мало означати? Аж ось він одчув, як над ним дзвенить струмінь холодної води — такої крижаної, аж від неї перехоплювало подих. Потім хлопця закрутило по колу — то Пані-матка споліскувала відро.

— У-у-у, о-о-о, а-а-а-а! — репетував Живчик, якому аж світ крутився в очах. А ще за мить матінка перевернула відро догори дном, і весь його вміст — і Живчик, і геть чисто все, що в ньому було, — вихлюпнулося у каналізаційний отвір.

— А-а-а! — репетував хлопець, весь час крутячись, метляючись і прямуючи до дна довжелезного каналу, аж поки — плюх! — гепнув на якусь м’яку, теплу і вологувату купу.

Сівши, Живчик розглянувся. Довгий зливний канал із пругкими стінками, кудою він щойно летів, був тільки одним із багатьох риштаків. Усі вони м’яко погойдувалися туди-сюди, підсвічені восково-жовтим склепінням, що ясніло високо над Живчиковою головою. Йому зроду не видертися на таку висоту. Як же бути йому тепер?

«Найперше треба підкріпитись», — подумав хлопець, побачивши праворуч від себе, на купі всякої гнилі, незайманий плід заболоні. Він підняв його і тер його хутром накидки, аж поки червона шкірка заблищала. Хлопець жадібно уп’явся в неї зубами. По підборіддю потік червоний сік.

Живчикове обличчя розпливлось у блаженній усмішці.

— Шмакота! — проплямкав він.

Живчик догриз заболонь і шпурнув кісточку геть. Біль, що жерцем їв шлунок, минув. Хлопець зіп’явся на ноги, витер долоні об куртку і розглянувся