Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Душевній? Ви вважаєте, що коли незнайома людина вночі звертається до вас на ім’я, потім відрекомендовується співробітником КДБ і дає зрозуміти, що давно спостерігає за вашим життям, а потім питає поради, в чому — поки що не зовсім усвідомлюю, — у нас має вийти душевна розмова? Так, мабуть, справді — душевна. Бо моя душа десь добирається до п’ят. Чи ви думаєте, до мене щоночі підходять люди з КДБ, і я з ними душевно гомоню?

— Якщо з’явилися нотки гумору — значить, усе гаразд. Головне завдання я вже виконав: ви не накивали п’ятами й почали розмовляти.

— Ви почали…

— Так, але ми вже бесідуємо. Правда, вже трішки запізно, тому я, щоб сьогодні довго вас не затримувати, просто прошу дозволу побачитися ще раз, тоді я вам розповім, навіщо я шукав зустрічі.

— Просите дозволу? Якийсь ви не такий… Але душа моя, яка щойно була в п’ятах, почала звідти чомусь потроху виповзати і стає на місце.

— Ви знаєте, де місце душі?

— Є з цього приводу анекдот. Але він не зовсім пристойний…

— Гаразд, колись розповісте. А зараз давайте домовимося про зустріч. Ще раз запевняю: мені потрібна ваша допомога. І ні про що погане не думайте. Щоб позбавити вас зайвих роздумів, ми маємо зустрітися якомога швидше. Давайте завтра? Можемо в Гідропарку. Там ваша літературна братія майже не буває, більше відпочивальники-пенсіонери. Мене все ж чималенько людей у місті знає. Можуть неправильно подумати про нашу з вами милу бесіду.

— Я не знаю… А якщо відмовлюся?

— Тоді будете думати про це все своє життя. І жодна література в голову вам не полізе. Творчість вимагає спокою і водночас пригод. Чи не так? А для ваших героїв потрібні нові враження, — усміхнувся Богдан Зорій.

— Гаразд, — промовив уже сміливіше Сашко, — завтра після обіду я маю відвідати Спілку письменників на Банковій…

— Давайте приблизно о шістнадцятій, — запропонував Богдан Данилович.

— Згода.

Сашко Тесля сидів на лавочці в парку. Наближався вечір, а письменникові не хотілося нікуди йти. Він наче зупинився на якомусь епізоді у творі, не знаючи, про що писати далі, й роздумуючи, чи варто взагалі щось писати. Сашко в думці поставив умовні три крапки й тепер визначався, як вчиняти далі.

Три крапки у творі — це коли письменник багатозначно натякає на щось значуще, але поки що про це говорити зарано. А ще три крапки ставлять, коли письменник потрапляє в глухий кут. Тоді він шпурляє ручку чи олівець на стіл, а то й подалі, і сердиться.

Ота найперша зустріч із Богданом Зорієм була наче вчора. Письменник назавжди запам’ятав години, що прожив після неї. Минули роки, а все було так явно, що Сашко пам’ятав кожну мить, кожен свій порух тіла й думки.

Сашко Тесля після тієї зустрічі з кадебістом біля пам’ятника Хмельницькому ніяк не міг зосередитися на роботі. А тоді він планував виписати дуже відповідальну частину роману, від якої й мали розвиватися подальші події. Сашко знав, що писати. Але не міг. Нікуди не ділися стрункі думки, які довго виношував у собі, вибудувані діалоги, характери тощо, а писати не міг.

Усе, Сашко Тесля вже не тут, у парку, а в тому далекому часі, коли він прийшов додому після першої зустрічі з підполковником КДБ Богданом Даниловичем Зорієм.

Письменник володів кількома прийомами, як сконцентрувати увагу на головному й не думати про інше. Тоді було важко це зробити, але Сашко Тесля неймовірним зусиллям волі змусив себе не думати про минулу й майбутню зустрічі зі співробітником КДБ. І він сів за письмовий стіл.

Так, по-перше, у діалогах між братами Юліаном і Олексієм, а також згодом у розмовах між іншими героями треба викласти одну з головних тем роману — тему Першої світової війни. А саме: як вона вплинула на українство, зокрема, як це все сприймалося західноукраїнською інтелігенцією. Потрібно буде зосередити увагу на боротьбі різних політичних течій. Ще до війни, й особливо після її початку, адже всі політичні партії та групи в Галичині були розділені, так би мовити, по лініях антагонізмів: проавстрійські — проросійські; антипольські — антиросійські та просто проукраїнські.

О,Сашко Тесля цю тему вивчив добре. Не зайве й майбутнім читачам роману нагадати, яке нечуване горе принесла українцям Перша світова війна. Особливо відчула на собі протистояння двох імперій Галичина, яка була ареною наймасштабніших і найкривавіших боїв між австрійськими та російськими військами. Війна завдавала великих збитків цьому багатостраждальному краю. Особливо потерпало мирне населення через брутальне поводження вояків — як австрійських, так і російських.

Австрійці й ті народи, які входили до цієї імперії, як і народи Росії, захищали власні інтереси. Українці ж не мали своєї держави. Вони не лише від когось гинули «за чуже», за чужу землю, за чужі ідеали, за чужі амбіції, за чужі інтереси, а й убивали одне одного. Українці — українців. У австрійському війську налічувалося 250 тисяч українських вояків, у російській армії — 3,5 мільйона українців. Водночас і Австрія, і Росія намагалися знищити сам український дух, український національний рух за визволення, за створення своєї держави.

Солдати воювали і гинули, а українська інтелігенція Західної України «страждала» і сподівалася на перемогу. Свою перемогу. Бо в цій шаленій м’ясорубці і Австрія, і Росія втрачали не лише солдатів. Вони виснажували свої матеріальні й моральні ресурси, що було на руку українцям, які мріяли про власну державу.

Третього серпня 1914 року майже всі наявні на той час у західних землях українські політичні партії зібрались у Львові й утворили Загальну Українську Раду. Політичні лідери розуміли, що саме зараз треба об’єднати зусилля