Читати книгу - "Quid est Veritas?"

— Що «ніби»? — схилилися голови, мов нагнуті вітром в один круг, довкола освідомленого. — Що?

— Кажуть: не прийде Раббі на це свято!

— Як «не прийде?» Чому?

— Чи ж це може бути?

— Погрожують священики та фарисеї! Хтять його вбити!

— Ха-ха!

— Тю, на тебе, чоловіче! Нерозумний! Хіба ж таки може хтось убити того, хто сам повертає життя мертвим? Не чув про сина вдовиці?

— Про доньку Яїра?

— «Ангелам своїм заповість Господь, і не дадуть діткнутись ногою каменя!»

— співним голосом озвався вірш із гуртка людей.

— Це про нього сказав Ісая-пророк!

— Не Ісая! Це в псалмах Давидових!

— Все одно! Написано так — і край!

— Чули, що хтять убити Раббі. Та ж він бісів — не те, що фарисеїв! — простісінько в море жене! Як свиней! Тисячами за один раз! Я сам бачив! Інакше не говорив би! А то базікає: «вбити!»

— Бісів — то інша річ! — не здавався освідомлений.

— Але людей Учитель не нищить! Навіть поганців. «Не хочу, — говорить, — смерті грішника», але щоб «покаявся»…

— Тож хай каються! Саме на святах до цього нагода!

Густими хмарами куряви, світлими надіями, болючими сумнівами й палкими суперечками укривалися всі дороги, шляхи й стежки, заповнені мандрівним людом.

І росли сподівання, дивні надії того люду, що вирушив назустріч невідомому, але так жадібно очікуваному чуду… Таємні, як тихі ночі з бездонним небом, повним зірок, що миготіли співчутливо до болістей людських, і тих інших, нерухомих… неначе із стертим поглядом непорушних в очікуванні очей…

Занадто довго-бо дивляться вони на вбогу землю. Забагато вже бачили людської біди!

— Скажіть же ви, зорі, чи дійсно тепер станеться чудо дивне, чудо жадане? — підвела погляд з чорної землі до зоряного неба жінка в синій загортці.

Відсунула набік свої жорна.

Домолола. Однак сон ще не налягав. Неусвідомлена тривога прогонила його, а порив до чогось, чого назвати не вміла, кликав її до людей, до гурту…

Підвелась і ступила кілька кроків. Спинилася біля групи, де старий дід, зарослий бородою, як овече руно, що зливалося з буйним сивим волоссям голови, розповідав, широко вимахуючи кощавими руками.

Ці рухи рук, повторені тінню пригаслого багаття, немов магічними знаками, викликали тіні минулого, про яке говорив.

— Так… так… Двадцять один буде вже тому рік… Кажу: двадцять один рік… рівнісінько… Бо саме в ці-таки, пасхальні дні… — підняв угору обидві руки, чотири рази вимахнув однією та приєднав витягнений палець другої руки.

— Двадцять і один!.. А бачу це так ясно, як мої очі вже і вдень не бачать!.. Шукала його серед гуртків та родин мати Пророкова… Його, тоді ще хлоп’ятка…

З лагідним усміхом беззубих уст вказав на жінку, що саме підійшла, покинувши жорна.

— Як от та там невіста! Вийшла була з пітьми… Підійшла до нас, питала, як і всіх: «Чи не бачили? Такий і такий…» Мала тонкий голосочок, але не плакала й не голосила звичаєм жіночим. Ні! Тільки питала… дивилася… І як дивилася! Немов серед людей дитини шукаючи, в усіх серцях все-все бачила… А він, десятиліток… Бачив, як знайшла-таки його Мати!.. Двадцять і один уже тому рік!.. А може… може, було йому й більш як десять років?.. Та виглядав на десять!..

Старий хитав сивою головою, говорячи вже до самого себе.

Голос його вгасав. А на цім багатті тліючих розмов розгорявся свіжий вогничок із близького гурту:

— … І той келех, людоньки, був у Єрусалимі… Ось що! Не чулисьте? Таж Ваал-Тазар, пан світу, Персії володар і всіх царів цар, слуга вірний Світла Нествореного[85] — він то був, що приніс келех той на народження Раббі… З далекої-предалекої землі був той Ваал-Тазар!

А чи поганин був, чи не поганин — про те не відаю… Тільки ж кажу: знав він, бо праведний перед Всемогутнім був… Тож і відкрив йому Володар Часу, що, мовляв, так і так: наблизилась уже година та, що мала прийти…

— Чи ж бо й невірні погани чекали на Месію, як ми? — обурився бородатий пастух. — Навіщо б їм здався Месія, коли вільні вони і нема їм від кого визволятися?

Оповідач студеним поглядом подивився на бородатого. Вагався: чи має відповідати й сперечатися із козопасом? І, накривши очі повіками, ніби не чув питання, спокійно продовжував без обурення та суперечок:

— Але ж марно перебирав володар перський всі до одного скарби свої: і перли-самоцвіти, і зброю найдорожчу. Все — не те! Ні!.. Не дари це «Тому, хто мав прийти»! І так цим володар той зажурився, захворів… Але ж нагадали йому мудреці його, що має він заповідне від діда-прадіда право велике: раз за ціле життя — тільки один раз! — напружити бажання своє, всю силу думки своєї і викликати діву віщу. Сивілла звалася вона… От така була, наприклад, як ми маємо діву-Саввату, нашу, гебрайську діву-віщунку, що про неї всі знають!..

— І викликав? — не втерпів чийсь голос із пітьми.

— Таж викликав! Кажу ж: бо право на те мав! Без права не було б нічого… Бо ту діву ніхто й ніколи бачити не смів! Ані сам цар Соломон! І той її не бачив! І от: стала в ту ж мить перед володарем діва віща.

Стоїть у завоях світлих… Нічого не питає… Лише тримає в руках своїх веселковими сяйвами обвинутий келех земний, чисто смарагдовий!

Жінка в синій загортці вловила тільки ці слова, однак вони не закрили тихого голосу старця, що перед тим згадував, як шукала мати Пророка, тоді ще дитину.

Барвиста казка про володаря Персії говорила про невідоме, таємне… а тому далеке!..

А там:

«… Він, Пророк, тоді маленький хлопчик, на вигляд десятиліток, серед найученіших мудреців сидів у