Читати книгу - "Червоне доміно"

— Очевидно, як гості ярмарку.

Він зітхнув.

— Очевидно! Очевидно! Але хто може нам дати гарантію, що вони не такі ж розумні і не придумають щось зовсім інше? Нічого не можна сказати напевно. В одному тільки я переконаний, — він знову зітхнув, — що вам, товаришу Гайєр, усі ці дні, що лишилися до неділі, буде не до сміху.

Я підвівся і надав своєму обличчю упевненого виразу, хоч насправді зовсім не був такий упевнений.

Дама, яка чекала на мене в прийомній для відвідувачів, виявилась Вірою Горм. Вона стояла біля вікна й нетерпляче барабанила пальцями по шибці.

Коли я зайшов, вона обернулась. На ній був вузький, в обтяжку, костюм, який у най-вигіднішому світлі виставляв її струнку постать і був такого кольору, як її очі: сірий Із зеленкуватою іскоркою.

— Ви примушуєте себе довгенько чекати, пане Гайєр. У вас так заведено?

— Прошу пробачення. У нас якраз була нарада. Справа дуже спішна?

— Можливо, що й так. Але я не сказала на заводі, де буду. Якщо доктор Козель чи Цибулька шукатимуть мене, то я матиму неприємності.

— Мені було б вас жаль. Що ж привело вас сюди?

— Можна сісти?

— Прошу.

Я бачив, що вона хвилюється. Це було незвично. Досі щоразу, коли я заходив на завод, вона бувала холодна, спокійна й незалежна. Сьогодні все змінилося. Вона була бліда, і навколо її рота лежала чітка риска, якої я ніколи раніш не помічав.

— Ну, розказуйте, що гнітить вас?

— Ви знаєте, що мене щось гнітить?

— Я бачу по вас.

— Так. — Вона силкувалася всміхнутися, але усмішки не вийшло. — Я не дуже охоче йшла до вас.

— Ви боїтесь мене?

— Ні. Але я не дуже охоче говорю позаочі про своїх колег. Я просто не люблю цього, і я б нізащо не пішла на таке, якби не розуміла, що ви повинні це знати. Тут, бачте, досить неприємна історія.

— Хто ж це?

Вона похитала головою, зробила заперечливий жест.

— Не так зразу. Спершу я повинна…. сьогодні вночі мені дзвонили.

— Коли?

— Приблизно о другій годині.

— Отже, через досить довгий час після випробування. Ну, й що?

— Це було досить дивно. Я вже спала, коли задзвонив телефон. Спершу я подумала, що хтось просто помилково набрав не той номер. Але дзвонили саме мені. Якийсь чоловік сказав мені, що він уже двічі пробував додзвонитися до мене і що він має сповістити мене про щось дуже важливе. Потім він сказав, що мені загрожує небезпека. Нібито ви, пане Гайєр, у відповідь на ваше клопотання, дістали наказ про мій арешт. Я повинна якнайшвидше покинути республіку.

А він допоможе перебратися на той бік.

— А потім?

— Більше нічого. Потім повісив трубку.

— І він сказав, чому я хочу заарештувати вас?

— Ні.

— А ви не догадуєтесь, хто цей чоловік?

Поставив я це запитання для годиться.

Я зовсім не сподівався дістати на нього ствердну відповідь. Тим більше я був приголомшений, коли вона відповіла:

— Мені здається, я знаю, хто це був.

— Що? Знаєте?

— Так мені здається принаймні. Саме тому я й прийшла до вас.

Тепер я зрозумів.

— Колега, про якого ви згадували?

— Так.

— І що?

Вона трохи повагалася, потім заговорила, і я певен, що вона сказала щиру правду:

— Звичайно, я не можу твердити це з абсолютною певністю. По телефону голос звучить не так, як завжди. Крім того, він намагався змінити свій голос. Але я щодня розмовляю з ним по телефону і тому думаю, що не могла помилитися.

— Скажіть ім'я, прошу!

Вона глянула на мене. Очі в неї були великі й темні, і її приємний контральтовий голос злегка тремтів, коли вона відповіла:

— Цибулька. Еріх Цибулька.

— Інженер Еріх Цибулька?

— Так.

— Права рука доктора Козеля?

— Так.

Мені потрібно було кілька секунд, поки я збагнув, що означає це повідомлення. Я міг сподіватися чого завгодно, але цього — ніколи. Цибулька все-таки один з найдосвідченіших фахівців інженерного колективу; він, щоправда, не дуже відвертий, але надзвичайно обдарований чоловік, добрий знавець у своїй галузі; і хоч він досить стримано ставився до всього нового й чужого, але мав здоровий глузд і залізну логіку. На авантюриста він аж ніяк не скидався.

— І ви впевнені, що не помилилися?

— Що значить «упевнена»? Я ж вам уже сказала, що телефон пробудив мене з глибокого сну, і, звичайно, помилка тут не виключена. А з другого боку, я щодня розмовляю з ним по телефону, коли з'єдную його з ким-небудь чи доповідаю про відвідувачів, і добре знаю його голос. Потім, тут іще є дещо, що підтверджує мою думку. Якраз незадовго перед тим Цибулька освідчився мені, просив стати його дружиною, на що я відповіла відмовою.

— Що? Це ж неможливо! Я гадав, що він одружений?

— Він каже, його шлюб давно перетворився на фікцію, він не знаходить спільної мови з дружиною.

— Так багато хто каже.

— Він запевняв, що вже говорив із жінкою. Вона згодна на розлуку.

— І ви відмовили йому?

— Звичайно.

Вона сказала це дуже рішучим тоном. А й справді, вона просто чарівна. У неї вузьке обличчя й білосніжна шкіра, як це часто буває у рудих. Волосся в неї темноруде, з мідяним червонуватим блиском, що подобається багатьом мужчинам. Я легко міг собі уявити, що Цибульці вона