Читати книгу - "Порт у тумані"

— То заходьте ж, Луї! Я вже не можу дивитися на двері, що весь час вібрують, не можу чути за ними ваше сопіння!

Він марно сподівався б театрального ефекту. Луї-Здоровило покірно зайшов до кабінету, збочивши, як завжди, голову й плечі, і втупився собі під ноги.

Тим часом мер глибоко вдихав дим сигари й дивився просто себе.

Майже зовсім звечоріло. Надворі вже запалили газовий ліхтар.

— Якщо дозволите, я увімкну світло, — запропонував Мегре.

— Стривайте… Закрийте спочатку портьєри… Не варто перехожим… Ага, отак… Шнурок зліва… Обережно…

Посеред кімнати застиг Луї-Здоровило. Мегре повернув вимикач, підійшов до каміна, де горів вогонь, і почав задумливо ворушити вугілля.

Це була його пристрасть. А ще, коли був дуже заклопотаний, любив постояти біля вогню, заклавши руки за спину, і стояв, аж поки не припікало.

Чи можна сказати, що якась деталь змінила ситуацію? В усякому разі, пан Гранмезон дещо кепкувато спостерігав за комісаром, котрий поринув у роздуми.

— Луї-Здоровило був тут, коли з вами сталася ця… прикрість?

— Ні! — сухо відрізав мер.

— А шкода! Адже ви б могли, приміром, коли сторчма летіли зі сходів, наскочити на звичайнісінький собі кулак…

— І це дало б вам привід нагнітати тривогу в портових шинках, розповідаючи там різні байки в стилі Рокамболю… Краще вже з цим кінчати, адже так, комісаре? Нас двоє… Двоє людей, що займаються цією драмою… Ви приїхали з Парижа… Привезли мені звідти капітана Жоріса в жалюгідному стані і, здається, все говорить за те, що зовсім не в Уїстреамі з ним обійшлися в такий спосіб… Ви були тут, коли його отруїли… Звичайно, ви можете провадити розслідування, як вам заманеться…

В голосі його звучали саркастичні нотки.

— А я тут мер уже протягом десяти років. Я знаю всіх, ким управляю. І вважаю себе певною мірою відповідальним за те, що з ними трапляється. Як мер, я водночас очолюю місцеву поліцію… Так от…

Він на мить замовк, щоб затягнутися сигарою; попіл упав і посипався йому на халат.

— Поки ви тиняєтесь по шинках, я зі свого боку теж дещо роблю, хай це не буде вам неприємно…

— І викликаєте сюди Луї-Здоровила…

— Я накажу викликати й інших, якщо вважатиму за потрібне… А тепер, гадаю, ви вже нічого істотного не можете мені розповісти?..

Він підвівся — відчувалося, що в нього трохи заклякли ноги, — й провів комісара до дверей.

— Сподіваюся, — пробурмотів Мегре, — що для вас не буде жодної незручності, якщо Луї піде зі мною… Я вже допитував його минулої ночі… Треба з'ясувати ще деякі дрібниці…

Пан Гранмезон зробив жест, мовляв, йому байдуже. Але Луї-Здоровило навіть не поворухнувся. Стовбичив, не піднімаючи голови.

— Отже, ходімо разом?

— Ні! Не зараз…

Ці слова звучали нерозбірливо, як усе, що говорив брат Жюлі.

— Зверніть увагу, — втрутився мер, — що я аж ніяк не перешкоджаю йому йти слідом за вами! Я просив би, щоб ви офіційно це засвідчили, аби не могли згодом звинувачувати мене, мовляв, я вставляв вам палиці в колеса… Я викликав Луї-Здоровила, аби поставити кілька запитань… Якби він хотів лишитися тут, так напевне тільки для того, щоб сказати мені дещо…

Але всупереч його словам, його спокійному тону в повітрі відчувалася якась тривога! І не тільки в повітрі! І не тільки тривога! Адже в очах високого урядовця майнуло щось схоже на паніку.

Луї-Здоровило задоволено мружився і чимось скидався на ситого звіра.

— Я чекатиму надворі, — сказав йому комісар.

Проте відповіді не дочекався. А мер промовив:

— До щасливої зустрічі, пане комісар…

Двері були відчинені. Прибігла з кухні служниця, мовчки, з похмурим виглядом провела Мегре до парадних дверей і зачинила їх за ним.

Дорога була безлюдна. Метрів за сто світилось у вікні найближчого будинку, далі — знову світло, ще світло — з чималими інтервалами, бо будівлі вздовж шосе Гіва-Белла оточені великими садами.

Мегре ступив кілька кроків, заклавши руки в кишені і згорбившись. Підійшов до залізного паркана саду; далі починався пустир.

Вся ця частина Уїстреама розтягнулася вздовж прибережних дюн. Одразу ж за садами були вже самі піски, де-не-де зарослі колючими чагарниками.

Несподівано з мороку виринула постать. Мегре почув голос:

— Це ви, комісаре…

— Люка?..

Вони поспішили один одному назустріч.

— Ти що тут робиш?

Люка не випускав з очей свою дільницю. Говорив півголосом:

— Отой добродій з драги…

— Вийшов звідти?

— Він тут…

— Давно?

— Щось із чверть години… Зараз він позаду вілли…

— Переліз через паркан?

— Ні… можна подумати, що когось чекає… Я почув ваші кроки… Тоді прийшов сюди, щоб…

— Покажи-но мені…

Вони пройшли вздовж саду й опинилися з тильного боку вілли; тут Люка із смаком вилаявся.

— Що з тобою?

— Його вже нема…

— Ти певний?

— Він стояв за заростями тамариску…

— Гадаєш, увійшов у дім?

— Хто його зна…

— Постій тут… Нікуди ні на крок, ні в якому разі…

І Мегре побіг до шосе. Там нікого не було. Жмут світла просочувався з вікна кабінету мера. Але дістати до підвіконня, щоб зазирнути всередину, було неможливо.

Комісар більше не вагався. Пройшов садком, подзвонив біля парадних дверей. Служниця відчинила майже одразу.

— Здається, я забув люльку у пана мера…

— Зараз пошукаю.

Вона залишила Мегре на порозі, але тільки-но