Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Напевно. Коли я вперше побачила його, то вже був.

— А ви не спитали його, де він дістав поранення?

— Ні.

Питаю далі:

— Ви знайомі з господарем вілли?

— Особисто — ні.

— Знаєте його ім'я?

— Шимак, чи то Шимон…

— Звідкіля ви знаєте?

— Криштоф був його родичем.

— Він ще живий, пані Томанова… А про це він сам вам казав?

— Так, і директору готелю.

— Гаразд. А навіщо ви шукали Криштофа на віллі?

Вона глибоко зітхає.

— Він хотів повідомити мені щось дуже важливе.

— Що саме?

— Про мого чоловіка.

— І казав що-небудь до цього?

— Ні, обіцяв сказати на віллі.

— Як ви гадаєте, це мало бути щось неприємне?

Знову знизує плечима. Здається, що будь-яке нагадування про чоловіка їй зовсім байдуже.

— Приємне щось чи неприємне, — зауважую я, — вам тепер не дізнатися. А вас це цікавить?

— Звичайно.

Допитуюсь далі:

— А де ваш чоловік?

— У Празі.

— Він тут буває?

— Дуже рідко.

— Опівдні ви йшли до вілли одна чи ще з кимось?

Вона нетерпляче мотає головою.

— Одна.

— Я вам не вірю, пані Томанова.

Та їй це байдуже, адже її спільник уже в безпеці.

У мене закрадається підозра, що ота її хвороба — лише дитяча гра. Дуже вже чисто й легко вона кашляє.

Я пильно дивлюсь на вовняну хустку та її шию. Вона це помітила.

— Мушу носити її, аби вигрівати голосові зв’язки.

Я мовчки киваю.

— Ви знайшли двері одчиненими?

— Так.

— І зайшли прямо до зали?

— Так.

— Бували вже там до цього?

— Ні.

— Що ви побачили, коли зайшли?

— Те саме, що й ви.

Очі її запнула чорна пелена.

Я переконаний, що вона бреше. Продовжую допит:

— Що ж ви зробили, коли побачили пана Криштофа в такому стані?

— Я дуже перелякалась. Впала на диван, бо мені стало погано.

— Ви певні, що вам було погано?

— У мене потемніло в очах.

— А потім?

— Потім я почула брязкіт дверей.

— Який брязкіт?

— Ну, хтось заходив… Я не знала, хто це, — думала, що вбивця… Мені стало моторошно… І я втекла.

— Коли ви заходили до вілли, то чули, як риплять двері?

— Так.

— А хто вам одчинив?

— Ніхто. Двері були напіводчинені. Зарипіли лиш, коли я їх дуже відхилила.

— А ви не стукали?

— Стукала, та ніхто не озивався.

— В якому положенні ви покинули двері — одчиненими чи зачиненими?

Вона пригадує. Та мені ясно одно: почувши рипіння, вони обоє втекли до вежі.

— Не пам'ятаю, — шепоче вона ледве чутно. — Мені здається, що я трохи причинила їх.

— А що ви думаєте про все це? Може, у вас є якась підозра?

— Ні, я нічого не знаю.

— Ну, що ж, тоді дякую.

Хай собі думає, що їй вдалося мене обдурити. Нічого не відає про Криштофа. Живе одиноко в будинку номер чотирнадцять. Смілива бестія! Після вечері в ресторані ходить одна додому. Сон її охороняють товстенні двері і грати на вікнах. Того, хто вдарив Криштофа, вона не бачила. Та й звідки їй його знати!

Директор готелю запалює лампу. За вікном сутеніє. Лоубал запитує, що будемо робити далі. Я відповідаю:

— Будемо вечеряти.

На це директор готелю радісно зауважує:

— Нарешті! — І ось уже десь чути його голос. — Сьогодні зачинено.

Потім повертається й похмуро запитує:

— А кого ви ще збираєтесь допитувати?

— Якщо не заперечуєте, то вас. Лише після вечері.

Він знічено виходить, а я звертаюсь до Лоубала:

— Ви потім проведете пані Томанову.

Вона трясе головою, та я стою на своєму. Виходимо за Лоубалом, щоб про дещо домовитись.

— Як завгодно, але дізнайтесь, чи є ще хто-небудь у будинку чотирнадцять.

Лоубал киває.

— Тоді я збігаю туди зараз.

— Вночі чекайте дзвінка з лікарні.

— Тоді дозвольте мені ночувати на пошті.

Я дозволяю.

З кухні б'є пахощами духмяного м'яса.

— Шніцелі! — кажу я, ковтаючи слину.

— Біфштекси, — поправляє Лоубал. — Старий вміє готувати чудові біфштекси!

Іч, думаю я, йому все відомо. Чому ж тоді він нічого не знає про Криштофа? Та докоряти не слід. Криштоф сам собі вирив яму.

Голосно кажу:

— Я ночуватиму на віллі.

— Гадаєте, що за нею треба приглядати?

— Думаю, що це не завадить.

Підвечір стає холодно. Лоубал проводжає мене до машини. На вулиці групками стоять люди. Видно, обговорюють події, про які ніхто толком не знає. Я беру з машини плед і ліхтарик.

— Не дозволяйте, — звертаюсь я до Лоубала, — будь-кому наближатися до пані Томанової. В цьому основна мета вашого «проводжання».

Через хвилину я знову сиджу за столом поряд із нею. Перед кожним парує біфштекс, залитий яйцем.

Лоубал тим часом побіг до будинку номер чотирнадцять. Я кажу, що він трохи запізниться, і директор бурчить.