Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

ножика на прищіпки. Дуже шкода було віддавати його, але ж мені не дозволяли різати ним хліб і так хотілося мати прищіпки, тож я і помінявся. Ервін із нашого класу погодився на це. Він оглянув мого ножика з усіх боків, випробував на шматку газетного паперу, чи гострі леза, і на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищіпковий футбол, а він мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лігу, взяв також участь у міжнародних змаганнях і без шахрайства здобув перемогу. Мій найкращий матч був: «Лок-Ціттербаке» проти збірної Туреччини. «Лок-Ціттербаке» виграла з рахунком 23:4.

Якось я запропонував у нашому класі влаштувати турнір з прищіпкового футболу. Всі подивилися на мене, мов на дивака.

— Хіба ти граєш у цей футбол, Альфонсіусе?

— Звичайно!

Вони засміялися і сказали:

— Прищіпки — це не сучасно. Тепер ми влучаємо із рогаток в ціль.

Я пішов подивитись, як вони це роблять.

На гілці дерева в міському парку хлопці повісили мішень із тонкого паперу. Вони понамальовували на тій мішені різних звірів і з відстані десяти кроків стріляли в них з рогаток. Ох, які то були чудові рогатки! Деякі дерев'яні, та найкращі — з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камінець, — шкіряний кружок!

Ось свиснув камінець, і там, де був намальований крокодил, вмить стала дірка.

Звісна річ, у мене теж мала бути рогатка і обов'язково металева. Я кинувся в льох — шукати стару парасольку. Із ребер від парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець із паралельного класу запропонував мені обмін. Я дав йому свій прищіпковий футбол і зіпсовану автомашину, а він мені — рогатку.

Це була добряча рогатка із ребер від парасольки. Дома я негайно заходився стріляти в двері — хотів випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала мені облуплену фарбу, і мені довелося полишити поле бою.

Через якийсь час я досить вправно стріляв з рогатки. Але через кілька тижнів рогатка мені обридла. Тепер я хотів навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирішивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенісними м'ячиками. Жонглер міг легко впоратися з шістьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тільки одного м'ячика. Гроші на нові м'ячики у мене, звісна річ, були, але вони лежали в скарбничці, тож я вирішив знову мінятися. На щастя, в четвертому класі саме ввійшла в моду стрільба з рогатки. Свою рогатку разом із колекцією щонайменше п'ятдесяти камінців я поміняв на тенісного м'ячика. Третього м'ячика я виміняв за магніт і кілька камінців із своїх запасів.

Тренувався знову в кімнаті. Та коли якось м'ячик упав на клітку Чистуна і мій папуга, мов божевільний, заметався, застрибав, аж пір'я полетіло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався і перейшов у двір.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тоді я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всі три м'ячики падали мені на голову.

— Терпіння, терпіння!

Ці слова нашого вчителя фізкультури пана Фількендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетів у вікно бельетажа. З вікна визирнула якась жінка і, перш ніж віддати м'ячика, прочитала мені довгеньку нотацію. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.

Із парку мене прогнав сторож, — йому не сподобалося те, що я топтався по траві, коли туди падали м'ячики.

Скрізь, де тільки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтіли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б піти в цирк до жонглера і попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то відразу ж побіг туди, але тільки-но повернув за ріг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я підфутболив м'ячика ногою. Він залетів аж на дах якогось сарая і зник. Я хотів дістати м'ячика і відчинив хвіртку в той двір, де стояв сарай. Але тієї ж миті й зачинив хвіртку і так врятувався від великих жовтих зубів пса-боксера.

Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, і я відмовився від свого наміру опанувати цей фах.

Засмучений повернувся я додому і раптом побачив кількох хлопців із саморобними візками. Тепер я знав, що мені робити: змайструю візка. Непотрібні вже тенісні м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зіпсованого компаса я поміняв на четверо коліщат із осями від дитячої коляски. Фанери я дістав — у торговця огірками. Тато допоміг мені майструвати. Так з'явився на світ неоковирний візок. Я нарік його «Кометою», а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посів третє місце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).

Під час змагань у кар'єрі, де раніше добували гравій, я йшов другий, коли у мого візка зламалися осі. Мене «диспропорціонували»! Я довго сперечався з нашим суддею Ервіном, доводив, що це називається не «диспропорціонувати», а «дискваліфікувати». Та хіба може спортсмен сперечатися з суддею?

Я міг би ще багато розповідати про свої обміни. Я дав четверо коліс без осей одному другокласникові, що саме почав майструвати візка. За них я одержав п'ять свинцевих фігурок звірів, кульку, яка дзвінко клацає, коли її кинеш на землю, і маленького гумового м'ячика. Власне, все це мені не було потрібне, але тих коліс я не міг більше бачити. Наступного дня Тео запропонував мені свої автомобільні окуляри за мої коліщата. Я кинувся до того другокласника — хотів умовити його помінятися назад. Але той глянув на мене і сказав:

— Обміняне лишається обміняним. Забирати назад — це все одно що красти.

Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я віддав Петеру свинцевих звірів, кульку і гумового м'ячика за сорок картинок із сигаретних коробочок і кілька трибочків од кишенькового годинника.