Читати книгу - "Вбивство на 31-му поверсі, Пер Валє"

— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс.

— Коли ви його послали?

— У неділю.

— В яку пору?

— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.

— До дев'ятої чи після?

— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.

— Де ви його складали?

— Дома

— Тут?

— Ні, в батьків.

— На якому папері?

— На звичайному, білому.

Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена

— На папері для друкарської машинки?

— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.

— Де ви його дістали?

— У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?

— Не треба Де ви його знайшли?

— Я ж сказав, у видавництві.

— А докладніше?

— Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.

— Ви його знайшли на столі?

— Може, й на столі. — Він трохи подумав: — Чи на якійсь полиці.

— Коли це було?

— О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.

— І ви його взяли з собою?

— Так.

— Для сміху?

— Радше, щоб потім використати на якусь капость.

— На що?

— Ну, на жарт. Є такий вислів.

— А на який саме жарт?

— На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.

— А коли вам спало на думку скласти листа?

— У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.

Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав:

— Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.

— Яким клеєм ви користувалися?

— Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.

— Покажіть своє посвідчення.

Молодик відразу подав його. На ньому було шість червоних позначок, усі перекреслені синім.

— Дарма відсилати мене лікуватися. Я вже тричі там був.

Єнсен віддав йому посвідчення.

— А от вона ні,— молодик кивнув на другу кімнату. — Властиво, ви самі й винні. Ми чекали на вас від минулої ночі, а що ж бо ще можна робити з нудьги? Я не вмію сидіти без діла Бідна дівчина

— То ваша наречена?

— Можна сказати й так.

— Вона тут мешкає?

— Здебільшого тут. Дівка на всі сто, тільки клопоту з нею багато. Трохи, бачте, старомодна Зате вже темперамент — просто вогонь, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Єнсен кивнув головою.

— А скажіть, якби дядько… якби вони не були такі великодушні й не відкликали позов, яка б на мене чекала кара?

— Це вирішує суд, — сказав Єнсен і згорнув нотатника Молодик узяв цигарку й закурив. Тоді зліз із підвіконня і безсило прихилився до стіни.

— Інколи встряєш у чортзна-що, — сказав він. — Добре, що мені щастить у житті.

Єнсен сховав нотатника в кишеню й позирнув на двері.

— А перше ніж наклеїти літери, ви їх повидирали з газет чи звідки?

— Звісно, з газет.

— Повидирали?

— Так.

— Не повирізували ножицями?

Молодик швидко потер перенісся, провів рукою по бровах і наморщив лоба Тоді подивився на Єнсена

— Я добре не пригадую, — врешті сказав він.

— А ви спробуйте. Пауза

— Ні, не пригадую.

— Де ви вкинули листа?

— Тут, у місті.

— А докладніше?

— До якоїсь скриньки.

— Де саме та скринька міститься?

— Не уявляю собі.

— Не уявляєте, де вкинули листа?

— Я ж сказав, що десь у місті. А до якої саме скриньки,

не пригадую.

— Не пригадуєте?

— Ні. Смішно було б запам'ятовувати такі дурниці. В місті повно поштових скриньок. Правда ж?

Єнсен нічого не відповів.

— Правда ж? — роздратовано перепитав молодик.

— Правда

— Отож-бо.

— Але хоч пригадуєте, в якій частині міста ви його вкинули?

Молодик спробував піймати комісарів погляд, але той байдуже дивився у вікно. Коли йому не пощастило, він схилив набік голову й сказав:

— Ні, не пригадую. Хіба не однаково?

— Де живуть ваші батьки?

— У східній частині міста.

— Може, ви вкинули листа поблизу їхнього будинку?

— Я ж кажу, що не знаю. Яке це, в біса, має значення?

— А може, в південній частині?

— Так, хай йому грець. Тобто ні. Не знаю.

— Де ви вкинули листа?

— Не знаю, кажу, якого ви ірода присікались! — істерично крикнув молодик. Тоді затнувся й голосно відітхнув. Трохи помовчавши, він додав: — Я гасав того вечора по цілому місті.

— Сам?

— Так.

— І ви не знаєте, де вкинули листа?

— Ні! Скільки вам товкти, га?

Молодик почав ходити по кімнаті, швидко, дрібно ступаючи.

— Отже, не пригадуєте?

— Ні.

— Не знаєте, де вкинули листа?