Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Але так не могло тривати вічно, бо лагуна невелика, і всіх нас, хто ще живий зостався, загнано на крайню, останню мілину. Далі було відкрите море. Нас було десять тисяч. Ми густо обсіли всю мілину, аж до лінії прибою.

Було так тісно, що лежати ми не могли. Ми стояли один при одному, плече з плечем. Два дні вони держали нас так, і помічник вилазив на щоглу та, глузуючи з нас, кричав: «Атю їх, атю!» Ми вже каялися, що місяць тому зачепили його та його шхуну. Їсти в нас не було чого, і ми стояли на ногах два дні й дві ночі. Малі діти вмирали, старі та немічні вмирали, поранені вмирали. А найгірше, що ми не мали води напитись, і два дні сонце нас пекло, і затінку не було ніякого. Багато чоловіків і жінок заходили в океан і топились, і хвилі морські виносили їхні труни на берег. З’явилися ще отруйні мухи. Дехто з чоловіків підпливав до шхуни, але всіх їх звідти постріляли. А ми, ще живі, гірко каялися, що так високо неслися і напали тоді на шхуну з трьома щоглами, яка прийшла до нас на ловитву.

Третього дня до нас під’їхали човником шкіпери трьох шхун і помічник. Озброєні рушницями та револьверами, вони почали переговорюватися з нами. Їм набридло, сказали вони, вбивати нас. А ми їм на те відказали, що гірко каємось і ніколи вже не зачепимо білого, і на знак покори ми посипали собі голови піском. Тут жінки та діти зчинили плач та лемент, благаючи води, і якийсь час через них не чути було, що кажуть білі. Потім ми розчули, що за кару нам призначено. Ми повинні були три шхуни навантажити копрою та трепангами. Що ж, довелось на це пристати, бо нам треба було води, ми знесиліли, стратили мужність... Ми зрозуміли, що в бою ми діти проти білих, схожих відвагою на дияволів. Як переговори дійшли до краю, помічник устав і почав знову глузувати з нас і кричати: «Атю їх, атю!» А ми тоді одпливли й кинулися шукати води.

Багато тижнів працювали ми, виловлюючи та висушуючи трепангів, збираючи кокосові горіхи та виробляючи копру. Вдень і вночі курів дим над усіма островами Улонгу. Так каралися ми за свій нерозважний вчинок. Ніколи не забути тих днів, бо тоді ми збагнули, що не можна робити шкоди білим.

Аж нарешті прийшла та хвилина, коли трепангів та копри на шхунах зібралося досить, а на наших пальмах нічого вже не зосталося. Тоді три шкіпери та помічник закликали нас на розмову. Вони сказали: ми раді, що ви засвоїли нашу науку. А ми їм відповіли в тисячне, може, що каємось і присягаємо ніколи більше так не чинити. І знову посипали собі голови піском. Тоді шкіпери сказали, що все це гаразд, а от вони зовсім нас хочуть на добро напутити і тому залишають нам свого диявола, щоб ми кожного разу, як нам захочеться чимось пошкодити білому, згадували про них. Помічник ще раз узяв нас на кпини і крикнув: «Атю їх, атю!»

Потім шістьох наших - ми думали, що вони вже досі мертві,- привезено з одної шхуни на берег. А шхуни розпустили вітрила і попрямували протокою в море, до Соломонових островів. Шістьох наших, що були ото на шхуні, перших убив диявол, насланий від білих.

- Уклюнулася страшна хвороба? - перебив я, догадавшися, на яку штуку пустилися білі. Очевидно, на шхуні була якась пошесть, кір абощо, і бранців зумисне заражено.

- Авжеж, страшна хвороба,- провадив далі Оті.- То був невблаганний диявол. Найстаріші люди не чували про такого. Хто з жерців був іще живий, тих ми повбивали, бо вони нічого не могли йому зробити. Пошесть усе ширилась. Я вже казав, що там, на мілині, було нас іще десять тисяч. А як минула хвороба, зосталося лише три тисячі. Горіхи всі витрачено на копру, і зайшов голод.

- Ну, а цей от чоловічок, купець,- закінчив Оті,- він чортзна-що. Він стерво, від нього смердить. Він собака, хорий собака, і мухи обсіли собаку. Ми не боїмося цього купця. Але ми боїмося, що він білий. Ми знаємо, що таке вбити білу людину, за цей хорий собака, якби що сталося, оступляться його брати. Білі б’ються, як дияволи. Ми не боїмося клятого купця. Він інколи мучить канаків, і канакам хочеться вбити його. Але канаки пам’ятають про диявола. Канаки чують, як кричить помічник: «Атю їх, атю!» - і канаки не займають купця.

Оті настромив на гачок шматок макрелі, вирвавши його зубами із живої ще рибини, і гачок з принадою, поблискуючи у воді, пішов на дно.

- Акули відпливли,- зауважив Оті.- Певне, ми наловимо багато риби.

У нього потягло. Він схопив удлище, і незабаром на дні човна затріпалась, роззявляючи рота велика тріска.

- Сонце він устав, і я занесу дарунок тому клятому купцеві велика риба,- сказав Оті.

Я стрівся з ним уперше під час урагану. Нам довелося перебути ураган на одній шхуні, але вперше глянув я на нього і помітив лише тоді, як корабель уже розбився вщент. Безперечно, я бачив його й раніше, на палубі, поміж іншими матросами-канаками, та не звернув ніякої уваги, бо на «Маленькій Жанні» було таки багатенько люду. Окрім вісьмох чи там десятьох канаків, білого капітана, його помічника, комірника та шістьох пасажирів, що містилися по каютах, взяла шхуна в Рангіроа 14 вісімдесят п’ять палубних пасажирів - паумотців і таїтян. То були чоловіки, жінки й діти, кожна сім’я з кошиками, не кажучи вже про матраци, укривала, клунки з одежею...

Сезон добування перлів на островах Паумоту вже скінчився, і ловці верталися на Таїті. Ми, шестеро привілейованих пасажирів, були з фаху скупники перлів: двоє американців, китаєць А-Чун (найбіліший з усіх китайців, що я бачив!), один німець, один польський