Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

- А де комин? - засміялася мавка.

- Не треба, літо... - скромно відказав Іван.

- Це так, як у казці... Я люблю казки.

- Лише з маленькою різницею... - сказав Іван.

- З якою?

- Хатка в казці стоїть звичайно на курячій нозі... а моя - на твердих підвалинах...

- А що сильніше? Тверді основи дійсності чи куряча нога у казці? - запитала мавка, обкидаючи Івана сяйвом своїх очей.

Іван глянув на мавку й зауважив, як легенькі хмарки рум'янців перебігають по її обличчю, а її груди підносяться, хвилюють. По хвилині відповів:

- Тверді основи дійсності є куди слабші, ніж куряча нога у казці...

- Чому? - спитала мавка.

- Тому, що кожну хату, хоч з якими підвалинами, знищить зуб часу чи людська злоба, але хатина з казки вічно житиме у людській уяві.

- В нас обох одна думка...

Стиснула обома руками його руку та дивилася на нього вдячно, пристрасно, любовно.

Була така гарна, що Іван почув тепер одне бажання: поцілувати її мудрі, чародійні очі й зараз же умерти.

Однак він міг тільки мріяти про те.

Адже вона - його мрія, привид, невловимий гомін...

А мавка вже піднесла праву руку, щоб закинути Іванові на шию та поцілувати його кріпко, міцно, в самі уста.

Вже зробила крок, аби кинутись йому на шию, але затрималась.

- Любий мій лісовику, а яка всередині ваша хатка?..

Мавка зацікавилася у хатині всіма предметами, що їх там найшла.

Не було їх багато.

Крісло власного Іванового виробу, березовий віник у куті; на колодці при стіні тарілка, вилки, ніж і невеликий горщик; напроти віконця при стіні тапчан із постіллю та подушкою, що біліла привітно серед небілених стін.

На стіні висіли три образки: Гомер, Хмельницький і Шевченко.

Біля ліжка зайняла місце отверта скриня, а в ній було повно книжок.

У куті, напроти вікна, стояла скринька, на колодку замкнена. Біля подушки при тапчані на збитих дощинках куляла свічка, обкапана з одного боку, а біля неї лежала коробка з сірниками. На стіні теж висів немічний, старий, маятниковий годинник з заржавілими колодками і спокійно тикав у меланхолійній тиші хатки.

Найціннішим предметом у хаті був гарний дар від когось, котрий не забуває навіть найбідніших: світлотінно вимережаний килим, який пополудневе сонце простелило на підлозі крізь вікно.

Мавка довго переглядала книжки й дивувалась, як дитина.

Ця вбога хатка і її ще бідніша обстановка прокидали в серці мавки радісні і сумовиті почування.

Це була для неї хатка із не знаного їй світу, про котрий вона читала тільки у книжках.

Перше всього їй здавалося, що тут іздалеку від гамору життя людина може думати глибоко й може видумати щось велике.

Глянула на колодку під стіною.

- То це усе ваше кухонне знаряддя?..

- Так.

- А хто ж вам, лісовику, їсти варить?..

Іван усміхнувся:

- Кухар...

- Як це?.. Ви маєте кухаря?

- От так: я - лісовик, а мій кухар - Іван Куценко...

Мавка припала до нього, й обома лелійними пелюстками своїх рук узяла його за рамена, і хвилинку обсипала його жаром своїх очей.

Іван, упоєний чарами її краси, нагло запалав жагучим бажанням раз, єдиний раз поцілувати ці її маленькі, мудрі, вишневі, чарівні уста...

Мавка сіла на крісло.

- Мавочко, моя весняна мріє, скажіть мені, будь ласка, що діється у вашім серденьку?..

- Колись скажу...

Іван хвилинку думав, опісля розказав мавці про гостину батька й брата в нього тут у лісі.

Мавка слухала з найбільшим зацікавленням і тішилася, як пізнала, що він не знає про її гостину в його батька.

Іван вийняв тисячу корон і став просити мавку, щоб вона ті гроші переховувала в себе.

Мавка не хотіла, щоб Іван жив далі в лісі, бо це може стати дійсно небезпечно, й не хотіла брати гроші в переховок.

Аж коли Іван розказав всю історію з управителем, вона злякалася і взяла гроші від Івана.

- Чому ж ви мені того зараз не сказали? Я його нагнала вже зі служби.

Іван сказав:

- Це майже божевільна людина, здібна до найбільших злочинів. Це він учора так реготався у пшениці, як побачив нас обох разом.

- Так? Невже це справді він був?..

- Люди витягнули його з пшениці і гнали його селом, а він не хотів признатися, що він управитель... Аж коли йому загрозили, що його спалять, він признався, і тоді село серед насміху й побоїв загнало його додому.

Мавка дивувалася і повторювала:

- То він сміявся з нас?.. Ох, здається, не було би гріху, якби люди були його вбили.

Коли виходили з хатини, мавка позирала на Івана з гарячим почуттям і добротою.

«Тепер, лісовику, коли ви двічі збереглись від смерті, ви мені подвійно дорогі».

Сіла при столику.

Іван узяв руку мавки у свої обі долоні:

- Вам, мавко, я завдячую не лиш моє тілесне, але - і це головне - моє душевне й духовне життя. Ваша велика любов до народу та до всього, що просте, вбоге, але добре і шляхетне, творить чуда.

От мені, наприклад, так здається:

Хоч од почину світів минули мільйони літ, то де любов заквітне, там є перший день світотворіння.

Обоє хотіли тепер не сказати й не признатися, а голосно крикнути, щоб ліс і синє небо і земля почули:

- Я кохаю тебе!

Мовчки слухали кукання зозулі.

Мавці здавалось, що саме любовне слово - заслабе, замарне у порівнянні з незбагнутою силою, яка народжується у душі, щоб кинути її настрічу другій, спорідненій істоті.

Тепер вона й без слів вже знає, що Іван її кохає, а вона його.

Однак як перейти межу, яка не дозволяє ні йому, ні їй свобідно, щиро, якнайсердечніше і без соромливості й без остраху собі взаємно впасти в обійми.

«Ти задумуєш небезпечну гру з огнем...»

Усміхнулась і сказала в думці:

«Бабусю, вибач, але я говоритиму так само, як ти, коли постаріюся, як ти, моя кохана».

Вона нагло встала і взяла торбинку в руки.

- Мій любий лісовику,- засміялась,- я вже мушу йти додому...

Іван злякався:

- Але ж, моя весно! Сонце ще високо...

Мавка зауважила, як Іван поблід і затремтів.

- Ні, ні, я жартую... Знаєте, лісовику, забавмося