Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 98
Перейти на сторінку:
До то­го, зна­ла стільки прерізних робіт, про які іншим дівча­там в селі й не сни­ло­ся. Все бу­ла ко­ло пан­ни й вив­чи­ла­ся при ній вся­чи­ни. Пан­на го­во­ри­ла з нею, мов із рівною собі. А й стид­ли­ва бу­ла стра­шен­но. Там, де інші дівча­та лус­ка­ли зо сміху, штов­ха­ючи од­на од­ну ліктем, ніби по­тай­ки, та пе­решіпту­ючи­ся, во­на со­ро­ми­ла­ся до сліз і бу­ла б, ма­буть, із со­ро­му в зем­лю за­па­ла­ся із-за то­го, що чу­ла все, особ­ли­во ж ко­ли він був при тім.

- Гай-гай! - гро­зив їй раз один хлоп­чисько, яко­го вис­ва­ри­ла за не­чемні сло­ва.- Та ува­жай, що­би ко­лись га­лу­зоч­ка не зло­ми­ла­ся!


А во­на обер­ну­ла­ся й уда­ри­ла йо­го по лиці.


Інші дівча­та засміяли­ся.


Інші… але во­на не бу­ла, як інші. І справді. У неї був уже - як глу­ми­ли­ся де­які хлопці - «панський ро­зум».


Але най­більше лю­бив її Ми­хай­ло, ко­ли усміха­ла­ся, як тоді з дра­би­ною, а за­га­лом за те, що бу­ла ти­ха та доб­ра. Інший раз, де во­на йо­му знов так ду­же по­до­ба­ла­ся, бу­ло в сусідньому селі. Він ішов по сіль для то­ва­ру й му­сив са­ме в тім селі ми­на­ти ха­ти­ну її ма­ми. Бідо­лаш­ну, по­хи­лу ха­ти­ну в се­ре­дині ма­ло­го го­род­ця і близько гос­тин­ця. [49]


Вона сто­яла в го­родці ме­жи тем­ни­ми мальва­ми й со­няш­ни­ка­ми, са­ма як струн­ка мальва, і по­ма­га­ла мамі чис­ти­ти го­рох ре­ше­том. Збли­зив­ши­ся до ха­ти, він поз­до­ро­вив її і ста­нув на хви­ли­ну.


- Боже по­ма­гай, Ан­но! - ска­зав несміли­во.


- Дякувать! - відповіла во­на, геть під во­лос­ся за­ру­м'я­ні­в­ши­ся.


- Чистите го­рох?


- Ай, пев­но, що чис­ти­мо! - відповіла, замість неї, гру­бим го­ло­сом ста­ра, витріщив­ши­ся на нього не­довірли­вим пог­ля­дом. Во­на бу­ла ду­же по­га­на, оця її ма­ти. Пе­редні зу­би вис­та­ва­ли у неї з ро­та, як кли; со­роч­ка на гру­дях бу­ла вічно розп'ята, а білий руш­ник на го­лові завсіди пе­рек­рив­ле­ний. Виг­ля­да­ла, ко­ли б і не гля­ну­ти на неї, як п'яна або як би що ли­ше з ким по­би­ла­ся. Він сто­яв хви­ли­ну, див­ля­чись на неї, як во­на, не підво­дя­чи очей до нього, ба­чи­ла й відчу­ва­ла йо­го при­сутність і мов­ча­ла.


- Я йду до скле­пу [50] по сіль для то­вар­ний! - ска­зав.


- Не тяж­ко йти, як ху­до­ба є! - обізва­ла­ся знов ста­ра неп­ри­яз­но.- У нас не­ма ху­до­би! Мій чо­ловік по­мер і ли­шив ме­не з дов­га­ми. Я му­си­ла ос­таннє те­ля про­да­ти, що­би йо­го по­хо­ва­ти. То­дор (так звав­ся її син) був при жовнірах, а оця,- во­на кив­ну­ла зне­важ­ли­вим ру­хом за дівчи­ною,- по­ма­га­ла лиш лож­кою при мисці. Те­пер він усе, що за­ро­бить, скла­дає для се­бе - він за­ду­мує же­ни­ти­ся,- до­да­ла злоб­но,- а оця чічка [51] пра­цює день і ніч для чу­жих. Бо­же бо­ро­ни кож­но­го пе­ред та­ки­ми дітьми, як я їх маю! Се ка­ра бо­жа, такі діти, во­ро­ги! Ро­зум і ру­ки у них ли­ше для се­бе.


- Ей, ма­мо! Вам би та­ке не го­во­ри­ти! - ска­за­ла Ан­на з лег­ким до­ко­ром. - І нині поз­во­ли­ла мені пані по­мог­ти вам у ро­боті, хоч і у нас ро­бо­ти бу­ло всю­ди пов­но. Я ря­тую вас, де мо­жу! Але ви ніко­ли не вдо­во­лені!


- Бо ме­не лю­тить те, що тобі чужі па­ни миліші, як твоя мам­ка. Я з то­бою дос­та набіди­ла­ся, за­ки та­ку ви­го­ду­ва­ла. Все доб­ре, що пані й пан­на ска­жуть або нав­чать, а все зле, що ма­ма ска­же. Гай-гай! - го­во­ри­ла во­на твер­до далі, підки­да­ючи ви­со­ко го­рох в ре­шеті.- Бу­де­мо видіти, як да­ле­ко ти зай­деш із твоїми па­на­ми! Ти ще не знаєш: панська лас­ка ли­ше до по­ро­га, а там - «марш за двері!»


- Я ж вам усе даю, ма­мо, що там зас­лу­жу, хіба що собі яку оде­жи­ну справ­лю! - го­во­ри­ла дівчи­на з огірчен­ням. Їй бу­ло со­ром­но за ма­мині до­ко­ри пе­ред ним, і во­на хотіла не­мов оп­рав­да­ти­ся. Він за ніза­що в світі не смів ду­ма­ти, що во­на для своєї ма­тері не бу­ла доб­ра.


- Ай, пев­но, «речі»! - глу­ми­ла­ся ста­ра.- Відко­ли ти в панів на службі, то вже й гор­бот­ку [52] по­ки­ну­ла но­си­ти, де ж би, со­ром­но вже! Гай, гай!


- Панна ка­же, що лю­бить ме­не у спідниці, ну, і все дає в да­ру­нок спідниці. Але я мо­жу й гор­бот­ку но­си­ти, сього мені ніхто не за­бо­ро­няє. Але як пан­на для ме­не добрі, то чо­му їх не слу­ха­ти?


- Воно гар­но й у спідниці хо­ди­ти! - вмішав­ся він несмі­ли­во, хо­тя­чи звес­ти роз­мо­ву на що інше. Йо­му бу­ло жаль дівчи­ни, яка ще не ма­ла вправді сліз в очах, але в го­лосі бу­ло їх уже пов­но.


- Про ме­не! Але зба­нок, ка­жуть, до ча­су во­ду но­сить! - ска­за­ла ста­ра.- Ти вже ста­ла го­нор­на, ніби ку­хар­ка. Доб­ре, що нав­чи­ла­ся вже в пан­ни в по­ко­ях вик­ру­чу­ва­ти­ся та ка­ву ва­ри­ти, то те­пер уже мам­ки не потрібно. Вже те білля, що я ви­пе­ру, не біле, а те, що я йо­го вшию, заг­ру­бо ши­те. Але пож­ди! Я ще те­бе ко­лись нав­чу ро­зу­му! Я лиш див­лю­ся, як то ще дов­го пот­ри­ває, на як ще дов­го твою мам­ку по­ли­шиш, а са­ма по служ­бах хо­ди­ти­меш, я лиш див­лю­ся!


Вона усміхну­ла­ся по­га­ним, злоб­ним усміхом і ви­си­па­ла лю­ти­ми, розд­раз­не­ни­ми ру­ха­ми очи­ще­ний го­рох у мішок, що ле­жав не­да­леч­ке на землі. Дівчи­на схи­ли­ла­ся і по­мог­ла. Од­нак він ба­чив, як во­на об­тер­ла ско­ро ру­кою сльози, що та­ки втис­ну­ли­ся їй в очі. Відтак му­сив іти дальше.


Поздоровив ста­ру й мо­ло­ду і пішов, але за­ким відійшов, поп­ро­сив ще тро­хи во­ди на­пи­ти­ся.


Вона ви­нес­ла йо­му во­ди й по­да­ла че­рез низький пліт. Пив ма­ло. Замість то­го заг­ля­нув у її ти­хе смаг­ля­ве об­лич­чя і в очі. Очі, що про­май­ну­ли в тій хвилі по нім, бу­ли нес­ка­зан­но сумні й не го­во­ри­ли са­ме те­пер нічо­го до йо­го душі. Не­на­че за­со­ром­ле­ний, пе­рес­ко­чив вузький ша­нець, що ділив йо­го від до­ро­ги, і відійшов ско­ро. Во­на йо­му ду­же по­до­ба­ла­ся, але ста­ра, та ста­ра! Ко­би Ан­ноч­ка діста­ла­ся раз по праві в йо­го ру­ки, то ви­бив би їй ті кли на­пе­реді, що ни­ми ку­са­ла всіх, мов ли­ха со­ба­ка. Чарівни­ця ота…


Відтак ба­чив її ще частіше. Ча­са­ми мав діло на пансько­му подвір'ї, або та­то ви­си­лав йо­го ту­ди з оруд­ка­ми. Тоді все пе­реміняв­ся з нею кілько­ма сло­ва­ми. Не го­во­ри­ла ніко­ли ба­гацько, але все ро­зум­но і скром­но, і не сміяла­ся на все гор­ло, як інші дівча­та. Бу­ла інша, як другі сільські дівча­та. Не знав, са­ме док­лад­но, чим різни­ла­ся від інших, не зас­та­нов­ляв­ся над тим ніко­ли глиб­ше. Він відчу­вав ли­ше сліпо різни­цю. Бу­ла ніжніша й тон­ких оби­чаїв. Бу­ла в одежі все чис­та, а гар­не тем­не во­лос­ся її бу­ло в

1 ... 19 20 21 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"